Аналіз вірша Ахматовій «Заплакана осінь, як удова»

Майже всі поети у своїй творчості широко використовують пейзаж, описи природи. У Ганни Ахматової пейзаж сполучається із щиросердечним переживанням, а щиросердечне переживання стає частиною сільського життя. Скупо відібрані деталі сільського пейзажу непомітно й ненав’язливо приєднуються до характеристики внутрішнього стану людини. «Заплакана осінь, як удова в одягах чорних, всі серця туманить…» Однак цей стан не результат прийме сільського побуту, воно не підсумок розказаного.

Туга з’являється тут настільки ж речовою, реальною подробицею навколишнього світу: «И буде так, поки найтихіший сніг не зглянеться над скорботною й втомленою…

» Сполучення конкретних пейзажних замальовок і абстрактного поняття «туга», що виражає щиросердечне томління, перекладає всю картину в психологічний план. І тоді для розкриття внутрішнього миру людини стають необхідними інші слова: «Є в близькості людей заповітна риса, її не перейти закоханості й пристрасті…» Манера таких віршів зближає Ахматову із Чеховим: «Пейзажем Чехов пише життя свого героя, хмарами розповідає його минуле, дощем зображує його сльози, квартирою доводить, що безсмертя душі не існує». Тривога й туга з життя проникали в літературу, переходили від одного поета до іншого, ставали історичним знаком епохи. Вікова, безбережна, могутня туга Блоку й туга Ахматовій, незважаючи на розходження їхніх поетичних систем, передавали одне світовідчування, сходили до одного джерела — російської дійсності, свідчили про неблагополуччя миру. Соціальні протиріччя епохи по-різному проявлялися в тонких психологічних пейзажах і любовній ліриці:

Є в близькості людей заповітна риса, Її не перейти закоханості й пристрасті, Нехай у моторошній тиші зливаються вуста, И серце рветься від любові на частини И дружба тут неспроможна, і року Високого й вогненного щастя, Коли душа вільна й далека Повільній знемозі сладострастья.

Коли Ахматова вперше зустрілася з російською природою, у віршах її почали проростати зерна історизму, тут вона усвідомила себе національним поетом:

Спокійній і впевненій любові Не перемогти мені до цієї сторони: Адже крапелька новоміської крові У мені — як крижинка в пінистому провині

У краї, що ніколи входив до складу древнього Новгородського князівства, з’являються в Ахматової вперше настільки важливі й значимі для кожної людини слова: батьківщина, моя країна, наша країна, народжується почуття причетності до життя народу. Тому серед молодецького хору псевдопатриотических віршів, що супроводжували початок першої світової війни, голос Ахматової звучав трагічно самотньо:

Прагнучі до неї божевільні, а її ЩоДосягли — уражені тоскою… Тепер ти зрозумів, отчого моє Не б’ється серце під твоєї рукою?..

Автор поки ще сторонній спостерігач, хоча голос уже йде із серця, серця живого й трепетного.