Аналіз поеми Маяковського “Хмара в штанах”

Страждаюч і самотнім прийшов у російську поезію юний Володимир Маяковський. А йому з першої ж появи в пресі й на естраді нав’язали амплуа літературного хулігана, і він, щоб не канути в безвісність, підтримував цю репутацію зухвалими витівками на вечорах. Критика знущалася з жовтої кофти, що, звичайно, була викликом добромисній публіці, але з’явилася від бідності, нема чого було надягти для виступу, крім чорної, сильно заношеної блузи, і критика не помітила, що в жовту кофту “душу від оглядів укутана”.

М. Горький, уперше побачивши

й почувши Маяковського на початку 1915 року в Петрограді, у кафі “Бродячий собака”, проникливо помітив це й сказав Н. Сереброву: “Зрячи розоряється по дрібницях!

Такий талановитий! Грубуватий? Це від сором’язливості.

Знаю по собі…

” Початок був скандальним. Йому улюлюкали, він викликав на себе потоки лайки й знущань. Критики, журналісти, репортери скандальної хроніки захлиналися від обурення, зі сторінок газет призивали поліцію на виступи Маяковського і його футурист^-футуристів-друзів-футуристів.

Жовта кофта, у якій юний гігант з’явився на естраді, зіграла роль червоної ганчірки,

що приводила в лють снобів і охранителей: старих смаків. А він – нарочито грубий, скандальний, антиестетичний И в двадцять два роки цей блазень, цей ряжений, автор невеликого числа віршів із тріском проваленої в Петербурзі трагедії “Володимир Маяковський”, пред’являє поему “Хмара в штанах” – справжній ліричний шедевр нової поезії У передсмертному своєму звертанні до нащадків (“У весь голос”), як би передбачаючи всілякі маніпуляції навколо його імені й творчості, він попередив:

“Професор, зніміть очко-велосипед! Я сам розповім про час і про себе”. Прислухаємося ж до цього прохання й постараємося як би заново прочитати те, що він сказав нам, своїм нащадкам, “як живий з живими говорячи”.

У віршах молодого Маяковського вражало незвичайний зміст і приголомшуючу поетичну новизну – те, що отпугивало сучасну йому критикові, не здатну зрозуміти й пояснити цю новизну. Вражала фантазія поета, гіперболічність і пластика образів, зухвала метафоричность, у якій зближалися далекі друг від друга поняття й речі.

Це робило різне враження: одних дратувало, інших бентежило, третіх захоплювало… Маяковський хотів бути поетом юрби, поки ще не розрізняючи її соціальний склад, навіть ища опору в декласованих елементах – у піку буржуазної благопристойності:

Мене одного крізь палаючі будинки повії, як святиню, на руках понесуть і покажуть богу у своє виправдання

Як футурист він проповідує естетику “самокрученого” слова, по суті справи, елітарну естетику, насправді ж навіть у перших віршах вступає в протиріччя з нею, вкладаючи у вірші свій досвід і своє відношення до життя. І навіть трохи вигадлива пластика його – почуттєва, от вам приклад: “Лисий ліхтар хтиво знімає з вулиці чорна панчоха!” Це голос молодого Маяковського. Оборотний же увага на те, який контраст – споконвічно – терзає душу поета. Він – весь! – “біль і ушиб” – зрощує “сад фруктовий” для прийдешніх людей.

У цих рядках – ідея жертовності служіння людям, характерна для росіянці літератури Хрестоматійний вигляд Маяковського, “агітатора, горлана-главаря”, здається, не допускає думки про щиросердечну слабину. Поет, у зрілу пору, не любив виносити на люди щиросердечну смуту, “стаючи на горло власній пісні”. Більше чутливий до забитих місць Єсенін – теж, помнете? – намагався сховати їх від людей: “Нічого! Я спіткнувся об камінь, це до завтраму все заживе!” Але – душу видає себе, вона радується й радіє, обурюється й кровоточить.

Бездушна поезія – не поезія.

Пристрасть, Що Клекоче, виплеснула душу молодого Маяковського, виплеснула в грубу й виконану величезної внутрішньої сили поетичних рядках, що змусили прислухатися до них хоч і далеких за духом, але найбільш проникливих художників того часу, а потім і більше широку читацьку аудиторію У середовищі футуристів, де Маяковський знайшло однодумців, він все-таки не міг задовольнитися роллю ниспровергателя авторитетів у мистецтві минулого, роллю експериментатора, “героя” літературних скандалів, відчуваючи в собі міць трибуна, чиє слово звернене до мас, борця за перебудову миру – не тільки відновлення мистецтва. Молодий поет, що претендував на те, щоб осягнути всесвіт, припадає до землі, у ній шукає опору й джерело своєї міцності. З футуристичної оболонки, з надр претензійних, нарочито незграбним, дражливим своїм видом, оформленням і навіть назвами футуристичних видань могутньо проривається Поет, якого – уже спочатку – не можна не помітити й не виділити серед інших, більше досвідчених, більше старших, але уступающих цьому юнакові й по темпераменті, і по таланті. Так у загальному сприймала публіка Маяковського під час знаменитого турне футуристів по містах Росії в 1913-1914 роках