Зміст вірша Лермонтова «Коли хвилюється жовтіюча нива»
Коли відкриваєш томик Лермонтова й поринаєш у мир його дивної,- пронизаним безвихідним смутком поезії, те чомусь ніколи не можеш представити його всміхненої або спокійним. У пам’яті спливає особа з похмурими всезнаючими темними очами, у яких застигли самітність і туга Здавалося б, що може бути безвихідного в ліричній замальовці про природу? Жовтіють хліба, незабаром кінець літа.
Зливи налилися, і поет бачить їх у малиновому кольорі. «Свіжий ліс шумить», сріблиста конвалія привітає поета, киває йому з-під куща. У природі мир і благодать,
У чому ж причина цього трагічного розладу з життям? У нестерпному характері, в уїдливій дотепності, що він виливав на те, що викликало його презирство й гнів? У долі, що, рано позбавивши його батьківського пещення, відмовилася подарувати йому зустріну з жінкою, яка б любила й розуміла його, з тими людьми, які могли б стати друзями-однодумцями? У тім часі, коща страх переслідування став нормою відносин між людьми?
Невідомо… Може бути, все це вигадливо сплелося й з’єдналося в цьому похмурому генії Росії Студений ключ, що навіяв цей сон, «белькоче
На жаль, поетові тривожно скрізь, де б він не перебував. Самітність обумовлена зовнішніми обставинами, які не залежать від людини Споглядання природи, у якій все полно гармонії, тільки загострило розлад у його душі, але в той же час цей мир краси дарує йому мрію про з’єднання із природою й людьми, бажання гармонії, прагнення перебороти протиріччя у відносинах з навколишнім. Про що ж думає герой, що «не жалує про минуле й не чекає нічого від майбутнього»? Тоді упокорюється душі моєї тривога, Тоді розходяться зморшки на чолі, — И щастя я можу осягнути на землі, И в небесах я бачу Бога…
Це прозріння поета можна розуміти по-різному.
І як гармонію з миром, і як довгоочікувану зустріч із близькою й люблячою душею. Але Лермонтов приречений на життя серед далеких йому людей у тім суспільстві, де панують неправду, фальш і нудьга. Із цим миром поет був зв’язаний і народженням, і вихованням, але задихався в атмосфері інтриг і пліток. Особливо сильно відчувається самітність у юрбі.
Жива, мисляча, страждаюча людина страшно самотня у світі «бездушних людей», «приличьем стягнутих масок», «давно безтрепетних рук» світських красунь Людина не може жити без бажань: вони дають йому сили, щоб чогось домогтися, змушують повірити в себе й відчути радість досягнення мети Навіть у неживих образах природи втілені думки Лермонтова про самітність, що видно з інших його віршів: «біліє вітрило самотній», старий стрімчак коштує самотньо «і тихенько плаче…
У пустелі», дубовий листок теж «один і без мети носиться по світлу». Ці образи овіяні нескінченною самітністю й тугою про щастя. Лермонтовские вірші про самітність навівають світлий смуток, викликають бажання зрозуміти цього великого поета, побільше довідатися про нього й, звичайно ж, величезне замилування цим неповторним талантом