Воля й любов у лірику Пушкіна Пушкін А. З



Воля й любов у лірику Пушкіна
8 жовтня 1824 р. Пушкін писав В. Ф. В’яземській з Михайлівського в Одесу: “Усе, що нагадує мені море, наводить на мене смуток – журчанье струмка заподіює мені біль у буквальному значенні слова – думаю, що блакитне небо змусило б мене плакати від сказу…”

У вірші “До моря” почуття поета не так болісні. Чому ж? Адже йому близька “вільна стихія”, а прощання неминуче. Море притягательно для поета своєю натхненністю, розмаїтістю життя. Воно блищить “гордою вродою”, але шум його в прощальну

годину нагадує “друга ремство тужливий” і “заклик його”.

Велич, “урочиста врода”, міць і сила, якими наділене море, протистоять станам і долі поета. Він “тихий і мрячний”, він “окутий”, море – норовливо й неодолимо. Море кличе поета можливістю захвату, польоту, розмаїтості (“поетична втеча”), “Брег” нудний саме тому, що “нерухливий”.

Чому ж поет “у берегів залишився”?

М. Цветаева, передаючи свої дитячі враження про цей вірш Пушкіна, писала: “Але саме улюблене слово й місце у вірші:

Вотще рвалася душа моя!

Вотще – це туди, а могутньою пристрастю

– до моря, звичайно. Виходило, що саме через таке бажання туди Пушкін і залишився в берегів. Чому ж він не поїхав? Так тому, що могутньою пристрастю зачарований, так хоче – що приріс! І з усім вагою долі й відмови:

У берегів залишився я”.

І розповівши про те, як розчарувало реальне море після стихії пушкінського вірша, Цветаева вже дорослою своєю свідомістю підтверджує: “До моря” було ще й любов моря до Пушкіна: море – друг, море, що кличе й чекає, море, що боїться, що Пушкін забуде, до якого, як живому, Пушкін обіцяє повернутися. Море – взаємне, той єдиний випадок залежності, до країв і через морський край наповненої, а не простій, як щаслива любов. Таке море – моє море – море мого й пушкінського. “До моря” могло бути тільки на листку паперу – і усередині. І ще одне: пушкінське

Море було – море прощання… Моє море пушкінської вільної стихії – було море останнього разу, останнього ока”.

Але у вірші море й поет не зближені зовсім. “Співаком” моря виявляється Байрон:

…Твій образ був на ньому зазначений,

Він духом створений був твоїм:

Як ти, могущ, глибокий і похмурий,

Як ти, нічим не приборкаємо

Пушкіна не норовливий, як море, по примсі що зберігає або губить кораблі, не неприборканий, як Байрон. Він відданий почуттю, “могутньою пристрастю зачарований”. У берегів поета втримує не тільки любов, але й безцільність шляху:

Про що жалувати? Куди б нині

Я шлях безтурботний спрямував?

Генії волі, воїн і поет, Наполеон і Байрон, загинули (хоча один згас, інший “умчався”, “як бури шум”), “мир спорожнів”, море стало “пустелею”. Втеча теж неможлива, тому що волі немає ніде, вона нездійсненна:

Доля людей усюди та ж:

Де благо, там уже на стражі

Иль просвещенье, иль тиран

“Могутньою пристрастю” поет не закований – “зачарований”. Пушкіна не вважає її полоном. Це не “колишнього років божевільна любов”, як в “Згасло денне світило…”.

Це погляд на море з берега, до якого тоді поет не пристав, з якого тепер – не зійшов. Воля при всій її привабливості виявляється не вищою цінністю, як у романтиків. Почуття, відданість для Пушкіна більше могутня стихія. І в цьому його відхід від романтизму. Наприкінці вірша звучить не розпач, а віддяка

В елегії “До моря” зштовхнулися романтичне бажання волі, безмежного руху, що можливо для моря – стихії природної, і твереза свідомість того, що людина живе за іншими законами. Подолання трагедії для Пушкіна тут можливо тому, що людині дані вірність, пам’ять, почуття, нарешті, внутрішня воля:

У ліси, у пустелі мовчазні

Перенесу, тобою полн,

Твої скелі, твої затоки,

І блиск, і тінь, і говір хвиль

У Пушкіна не відняли моря, прощання не може його відняти, тому що краса в душі людської не вмирає

Воля й любов не тільки почуття, що суперничають у серце людини. Любов для поета теж воля, тому що немає їй границь. Прочитайте “Заклинання”, написане в 1830 р. Навіть смерть коханої не може зупинити в ньому любові. І читаючи вірша Пушкіна про любов, ми бачимо шляхетність, щирість, незруйновність його почуттів. Краса для поета – “святиня” (“Красуня”), він беззахисний перед красою, його серце на неї озивається захватом, і він дарма втримує себе від замилування (“Ні, ні, не повинен я, не смію, не можу…”).

Однак це не легковажність. Для Пушкіна немає більшого злочину, чим гра в почуття. І хоча не може вберегти талісман, подарований “чарівницею”, “від недруга, від могили”, хоча “у буру, у грізний ураган” не вбереже голови закоханого й не дасть йому ні багатства, ні слави, ні зустрічі з батьківщиною, у ньому є “таємнича сила”:

Але коли підступні очі

Зачарують раптом тебе

Иль вуста в мороці ночі

Поцілують не люблячи, –

Милий друг! від преступленья,

Від серцевих нових ран,

Від зради, від забвенья

Збереже мій талісман

(“Талісман”, 1827)

Спробуємо задуматися над тим, як міняється образ любові в лірику Пушкіна. У Ліцеї любов з’являється поетові як, що одухотворяє страждання (“Співак”, “До Морфею”, 1816). В “Бажанні” він пише:

Мені дорого любові моєї мученье –

Пускай умру, але нехай умру люблячи!

У період південного посилання любов починає звучати як злиття зі стихією життя, природи, любов уподібнюється натхненню творчості (“Рідіє хмар летуча гряда…”, 1826; “Ніч”, 1823). Вірша 1825 р. “Спалений лист” і “Я пам’ятаю дивовижне мгновенье…” відкривають любов як невикорінне ніякими ворожими обставинами почуття, як невід’ємну стихію людського серця. Чому любов Пушкін називає “дивовижним мгновеньем”?

При всій крихкості її вигляду (“скороминуще виденье”, “голос ніжний”) любов виявляється не вбитої ні томленьями “сумуй безнадійною”, ні “тривогою шумної суєти”. Подвійні посилення епітетів допомагають Пушкіну передати вага обставин, зовнішньої й внутрішньої, конфронтуючої любові, але не стирають її. Однак час, бури століття відтискують любов, ведуть до забуття. Повтори вірша підкреслюють це видалення любові (“милі риси” стали “небесними”).

Безжиттєвість посилання, “морок заточенья”, здавалося, убили любов. Але вона воскреє знову й веде до почуттів, незримо більше сильним, чим колишні. Не “томленья сумуй безтурботної”, а “упоенье” повнотою життя приходить до поета.

Мить виявляється сильніше років, тендітна краса могущественнее заколотного пориву бур. І в цьому для Пушкіна чудо любові, з якої разом “воскресли знову й божество, і вдохновенье, і життя, і сльози…”. Сам поет, за словами А. П. Керн, сильно зніяковів, коли із глави “Онєгіна”, що Пушкін дарував Ганні Петрівні при прощанні, випав листок з віршем

Подивитеся на портрет А. П. Керн і малюнок Пушкіна, що зображує неї. В одному випадку ми бачимо милу, чарівну у своїй м’якості й простодушності жінку, з волоссями кольору жита, ледве наївними блакитними очами, повними плечима. На малюнку Пушкіна у вигляді Керн з’являються добірність і грація античних богинь.

Музика рухів, шляхетність рис додані оригіналу поетичною силою, натхненням пушкінського почуття.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...

Воля й любов у лірику Пушкіна Пушкін А. З