Пан і мужик у поемі Н. А. Некрасова “Кому на русі жити добре”

Твір по літературі: Пан і мужик у поемі Н. А. Некрасова “Кому на русі жити добре”

Поема “Кому на Русі жити добре” писалася Некрасовим у послереформенную епоху, коли стала ясна поміщицька сутність реформи, обрекшей селян на розор і нову кабалу

Основну, пронизуючу всю поему ідея – ідея неминучості катастрофи несправедливого й жорстокого самодержавно-кріпосницького ладу. Поема повинна була привести читача до висновку про те, що щастя народу можливо лише без Оболт-Оболдуевих і Утятиних, тоді, коли народ стане справжнім хазяїном

свого життя

Некрасов визначив словами селян основний зміст епохи, того послереформенного часу, що зображено в його поемі:

Порвався ланцюг велика,

Порвалася – расскочилася:

Одним кінцем по пані,

Іншим – по мужику!..

У поемі “Кому на Русі жити добре” Некрасов показав два мири, дві сфери – мир панів, поміщиків і мир селянства. В основу характеристики поміщиків письменник кладе точку зору мужика

Селяни зустріли Оболт-Оболдуева. Уже ім’я поміщика залучає нашу увагу своєю загостреністю. По словнику Даля, обалдуй значив: “нечема, необтесаний дурень”. У першому з поміщиків,

що з’явилися перед мужиками, Некрасов підкреслює риси, що характеризують відносну стійкість класу.

Героєві 60 років. Він пишет здоров’ям, у нього “звички молодецькі”, широка натура (жагуча любов до земних радостей, до її втіх). Він непоганий сім’янин, не самодур.

Його ж негативні риси (“кулак – моя поліція”, “кого хочу – того страчу”) Некрасов зображує як класові якості. Все гарне, чим похваляється поміщик, знецінюється, здобуває інше значення. Глузливе, вороже відношення, що виникло між мужиками й поміщиком – ознака класової ворожнечі.

При зустрічі з мужиками поміщик хапається за пистолетик. Оболт-оболдуев посилається на своє чесне дворянське слово, а мужики заявляють: “Ні, ти нам не дворянське, дворянське з побранкою, з поштовхом так із зуботичиною, те непридатно нам!”.

Оболт-Оболдуев із глузуванням ставиться до звільнення селян, а мужики продовжують розмовляти з ним у незалежному тоні. Два мири інтересів, два непримиренних табори перебувають у стані не затихаючої боротьби й “виверяют” свої сили. Дворянин ще впивається “родовідним деревом”, пишається батьком, що виріс у близькій до царського прізвища сім’ї.

А мужики поняттю “родовідне дерево” протиставляють буденне, гумористичне: “Бачили древо всяке”.

Письменник будує діалог мужиків з поміщиками так, щоб для читача стало гранично ясним народне відношення до дворянства. Мужики в результаті розмови зрозуміли головне: що значить “кістка біла, кістка чорна” і почім “їм різний і пошана”. Словам пана: “Любив мене мужик” – вони протиставляють оповідання кріпаків “про важкі їхні промисли, прочужедальни сторони, про Петербург, про Астрахань, про Київ, про Казань”, куди “благодійник” посилав селян на заробітки й звідки “поверх панщини, полотна, яєць і живності, усього, що на поміщика сбиралось споконвіку гостинці добровільні селяни нам несли!”.

Урочисте оповідання поміщика про “гарну” житті обривається зненацька страшною картиною. У Кузьминском ховали жертву п’яного розгулу – мужика. Мандрівники не засудили, а побажали: “Спокій селянинові й царство небесне”. Оболт-оболдуев похоронний дзенькіт прийняв інакше: “Дзвонять не по селянині!

По життю по поміщицькій дзвонять!” Він живе в трагічне для свого класу час. Немає в нього духовного, соціального споріднення з годувальником. Порвався ланцюг велика, і “… мужик сидить – не рушить, не гордість шляхетну – жовч почуваєш у груди.

У лісі не ріг мисливський, звучить – сокира розбійницький”.

У главі “мізинок” цінителями подій продовжують залишатися селяни. Мандрівники на Волзі побачили незвичайну картину: “вільний” народ погодився грати “комедь” із князем, що повірив, що кріпосне право повернуте. Саме розіграш, фарсовость ситуації допомагає поетові виявити неспроможність старих відносин, сміхом покарати минуле, що ще живе й сподівається, незважаючи на внутрішнє банкрутство, бути відновленим. Виморочность Мізинка особливо виразно виступає на тлі здорового вахлацкого мира

У характеристиці князя Качатина питання про подальший занепад поміщицького класу набуває особливого сенсу. Некрасов підкреслює фізичну дряблость і моральне збідніння поміщика. “Мізинок не тільки немічний старий, він дегенеративний тип”. Письменник доводить його зображення до гротеску. старий, Що Вижив з розуму, тішиться забавами, живе у світі подань “недоторканого” феодалізму.

Члени сім’ї створюють для нього штучне кріпосне право, і він куражиться над рабами. Анекдотичні його накази (про одруження баби-удови на шестирічному хлопчаті, про покарання власника “нешанобливої” собаки, що загавкала на пана) при всій гаданій винятковості створюють реальне подання про те, що самодурство безмежно у своїй безглуздості й може існувати тільки в умовах кріпосного права

Образ Мізинка стає символом смерті, символом крайніх форм вираження кріпосного права

Народ ненавидить його і йому подібних. Нехтуючи, селяни зміркували: а може, вигідніше дотерпіти, “помовчувати до смерті старого”.

Сини Качатина, боячись втратитися спадщини, умовляють селян грати дурну й принизливу комедію, зробивши вигляд, що кріпосницькі порядки живі

Найбільшу насолоду доставляють Качатину крики селян, що піддаються за найменшу “провину” болісним катуванням. Нещадно викриває Некрасов вся нелюдськість і морального неподобство цього “мізинка” кріпосницьких часів

Селянська ненависть до поміщика, до пана відбилася й у тих прислів’ях, якими селяни характеризують пана-поміщика. Староста Улас говорить:

Хвали траву в стозі,

А пана – у труні!

Складніше й у той же час якось простіше, ніж Оболт-Оболдуев і князь Утятин, виступили перед мужиками Шалашникови – батько й син, а також їхній керуючий, німець Фогель. Про їх розповідає Матрена Тимофіївна зі слів богатиря святорусского Савелія. Перед нами діє нами Фогель.

Якщо Шалашников, за словами Савелія, побоями вибивав з мужиків оброк, то німець Фогель “поки не пустить по мирі, не відійшовши, ссе!”

Некрасов поглиблює характеристику дворянства й форм рабства Шалашникови – росіяни кріпосники. Син може віддавати наказу: “подпаска малолітнього” Федора простити, а Матрену Тимофіївну “приблизно покарати”. Але от кріпосне право в руках німця – це нестерпна річ. Німець, “не кваплячись, пиляв”, пиляв щодня, невтомно й не даючи голодним мужикам передохнути від непосильної праці

У третій частині поеми – “Селянка” Некрасов протиставив торжествуючому деспотизму поміщиків богатирство народу, познайомив нас із поруч представників із селян, указав на слабості, що є причиною того, що перемога ще не наступила. Великим планом зображуються два нових представники народу – Матрена Корчагіна й дід Савелій

У поемі “Кому на Русі жити добре” Некрасов рішуче виступає за свідому й активну боротьбу з поміщицькою сваволею, за відплату гнобителям. У цьому позначився новий, демократичний гуманізм поета, що заперечував можливість “примирення” і вимагав помсти за злочини панівних класів