Ідея безсмертя і торжества правди у романі Михайла Стельмаха “Правда і кривда”

Екзаменаційні твори з української літератури. Михайло Стельмах належить до вдумливих і оригінальних майстрів слова, які завжди прагнули піднімати глибинні пласти народного життя й брати з нього матеріал для своїх творів. Як і кожен великий митець, Стельмах створив багатий і різноманітний художній світ.

У ньому незгасно палахкотить вогонь утвердження добра й заперечення зла, які неминуче вступають у гострий конфлікт і боротьбу.

Найяскравіше, мабуть, відображається ця проблема у романі “Правда і кривда”. У ньому масштабно, сміливо розкривав письменник ту велику правду, яку виборювали на фронтах вогняних і трудових Марко Безсмертний і мільйони таких же народних захисників. Вже першою динамічною фразою Стельмах-художник стрімко розгортає панораму тяжких випробувань, пекельний вир битви, в яку потрапляє герой твору: “Вогонь був таким, що в повітрі снаряди стрічалися з снарядами, міни з мінами, гранати з гранатами”, божеволіло залізо, божеволіли коні, і шаленіли люди. І на тлі цього бою – богатирська витримка і стійкість людини-бійця. Уже тут визначається символічність образу.

На питання полковника Горюнова, чи є серед поранених Марко Безсмертний, немолодий воїн відповідає, “що тут усі безсмертні”. І з цим погодитися можна: людина, яка проливає свою кров за торжество правди на землі, – безсмертна.

Перебуваючи на операційному столі, Марко дивує присутніх нечуваною силою волі і непохитною вірою в перемогу: “Топчу фашизм! Топчу кривду” Саме тут він веде словесний двобій зі смертю. В уяві Безсмертного – в протиставленні “хижим химерам”, страхіттям, націленим на людське серце”, – постають світлі образи “тихої матері з немовлям”, “селянської хати з соняшниками”, зринають слова народної пісні. ‘ Саме вони допомагають йому вийти переможцем у цьому поєдинку. Перетерпівши нечувані болі та страждання, надивившись смерті у вічі і подолавши її, герой роману стає ще чутливішим до різних проявів правди і краси.

Так, у своїй землянці він дає притулок сироті Хведьку, з ніжністю звертається до покаліченої пташини: “Не бійся, маленьке, я ніколи не кривдив ваш рід ні для забави, ні для їжі”. Коли фронтовик побачив, як Безбородько безжально губить здоров’я і материнство жінок, то заганяє жорстокосердця в крижану воду.

Повернувшись додому, Безсмертний прагне знайти щастя у своєму ж таки спаленому війною селі, бо орати, сіяти, милуватися землею, жити по-людськи – ось його життєве кредо. Та на шляху стає велика кривда в особах Поцілуйка, Безбородька, Киселя. І з нею доводиться боротися. Великий працелюб і правдолюб Марко Безсмертний спалахує гнівом до будь-якої неправди, проймається любов’ю до скривдженого трударя, стає на його боці. Він не втрачає надії, що колись-таки настане правда, хтось пособить селянину і сердечним словом, і святим хлібом.

У цьому йому допомагає щирий друг і побратим Григорій Задніпровський. А коли було безпідставно заарештовано того, Марко, обурюючись свавіллям неправди, домагається його звільнення. Він також високо оцінює книгу Задніпровського, бо в ній знайшла

Вираження “насамперед правда! Хай вона часом і гіркою, і нелегкою, і напівголодною була, але правда”.

Марко Безсмертний живе в оточенні як своїх недоброзичливців, так і своїх однодумців, щирих, безкомпромісних, непокірних. Одним з таких виступає у романі Євмен Дибенко, людина мудра, дотепна, з багатющим життєвим досвідом, а до того ще пряма, наполеглива, якого в селі жартома називають “елементом” за “довгий його язик. На це ж Євмен відказує, що язик хоч і довгий, “та говорить він тільки правду”.

Цими словами народний справедливець розкриває секрет своєї непримиренної до всякого зла вдачі.

Саме таким, вольовим і життєрадісним, відвертим і лукаво-добродушним присвячує свій твір М. Стельмах, втілюючи в їх образах вікову селянську мудрість, любов до праці, добра і ненависть до всього потворного в житті, а також надію на те, що майбутні покоління уже “не знатимуть страхіть і завірюх війни,, не знатимуть кривди”.

Прекрасний знавець слова, зачерпнутого з вічної криниці народного духу, Михайло Панасович створив постаті своїх героїв, котрі живими, одухотвореними входять у нашу свідомість, зворушуючи правдою про тривожний час, про сподівання, радощі й трагедії сучасників тієї доби, спадкоємцями якої випало стати і нам.



Ідея безсмертя і торжества правди у романі Михайла Стельмаха “Правда і кривда”