Проблематика повісті “Тіні забутих предків” Михайла Коцюбинського

Повість “Тіні забутих предків” було написано 1911 р. Твір постав на враженнях Коцюбинського від життя карпатських гуцулів, їхніх звичаїв й обрядів, оригінальності мислення й світосприймання. У листах до Максима Горького, дружини, Євгена Чикаленка письменник розповідав про поетично-казкову красу Гу-цульщини, де все для нього було незвичним: густозелені гори з шумливими потоками, запашні полонини, де гуцули проводять з овечими отарами все літо, первозданний побут мешканців Карпат.

Та особливо Коцюбинського зацікавили горяни – люди

з “багатою фантазією, зі своєрідною психікою”. За його спостереженнями, гуцул і в 20 ст. залишився “глибоким язичником”, він усе життя проводить “у боротьбі зі злими духами”, які населяють ліси, гори, води. Тому й сприймав письменник мешканців українських Карпат як “тіні забутих предків”.

Сюжет повісті напрочуд простий: Марічка Гутенюк та Іван Палійчук покохали один одного. Але їхні родини ворогували. Тож ніхто з рідних і слухати не хотів про почуття закоханих. Зрештою, Марічка втопилася, а Іван, не знаходячи собі місця ані на полонині, ані в подружньому житті з Палатою, піддався хворобливому

маренню химерної з’яви своєї коханої, кинувся її шукати й зірвався зі скелі.

Трембіти голосять над горами й долинами, від землі й до неба про занапащену долю закоханих, яким не судилося стати парою. Щоправда, повість не вичерпується зірвали радісні уста). Напруження у взаєминах двох людей досягає апогею: тепер у серці щось тремтить і грає, як тремтить на сонці гілка золот* Завершується вірш щиро, зворушливо, і в цьому його світла печаль.

Гей, поля жовтіють і синіє небо, Плугатар у полі ледве маячить… Поцілуй востаннє, обніми востаннє. Вміє розставатись той, хто вмів любить…

Герой ідилії На узліссі захоплено сприймає багатство й красу природи, йому приносять насолоду полювання і рибальство, праця в саду. І хоч герой живе в хатині лісовій, проте він не відірваний від світу, від культури. У хатині є гарна книгозбірня творів класиків, що сприяє морально-духовному оздоровленню людини, яку втомили жахливі катаклізми епохи.

Любов до рідної природи Максим Рильський проніс крізь-усе життя. Наприкінці 50-х – на початку 60-х років поет створив і видав кілька збірок поезій, у яких тема людини і природи набула продовження й розвитку. Це передусім збірки “Троянди й виноград ‘ (1957 р.), “Далекі небосхили”, “ГолосіТвська осінь, (1959 р.) “В затінку жайворонка”, “Вогні” (1961 р.), ‘Зимові записи (1964 р.).

Саме остання прижиттєва збірка “Зимові записи” відкривається віршем Як не любити… , у якому оспівується-прославляється рідна природа (зими сніжно-сині на Україні моїй; старий сад у пухнастому інеї; весна мнргошумна, пахучі суцвіття меду, поклик птаха над темною тучею.) В іншому вірші (“Розмова з другом”) поет звертається до природи як до живої Гстоти, як до найближчого товариша, якого він добре знає і глибоко шанує. Слухові й зорові образи в поезії свідчать про розуміння автором кожного звука й кожної деревини в лісі. Так тонко відчувати красу природи може людина з надзвичайно бла-городною душею, а так турбуватися про збереження тієї краси і примноження природних багатств може тільки справжній патріот.

Максим Рильський був великим знавцем і другом природи, тому й поважав він людей, які відчували радість творчої праці в природі. Поет присвятив не один поетичний рядок лісникам, садівникам, охоронцям і друзям природи, прославляючи їх благородну працю: “Хто садить дерево – благословен!”

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ “НА БІЛУ ГРЕЧКУ ВПАЛИ РОСИ…”

На білу гречку впали роси, Веселі бджоли одгули, Замовкло поле стоголосе В обіймах золотої мли. Дорога в’ється між полями… Ти не прийдеш, не прилетиш І тільки дальніми піснями В моєму серці продзвениш.