Автопортрет героїні в п’єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка»
Що найкраще може виразити настрій людини, виявити, що у неї на душі? Звичайно ж, пісня. Бо тільки вона може заспокоїти у хвилини печалі та горя, розвеселити та надати снаги. Поетичне народнопісенне сприйняття нашим народом людини й навколишнього світу зародилося під впливом української природи, народних звичаїв та обрядів.
Воно є виявом талановитості нашого народу, своєрідності характеру української людини, наділеної великою духовною красою і силою слова. Підтвердженням цього і є п’єса Івана Котляревського «Наталка Полтавка»,
Дзвенить дівочий голосок, і з’являється Наталка Полтавка. Вона не тільки словами, а й піснями розкриває свою вдачу, вроду, долю: Ой я дівчина Полтавка, А зовуть мене Наталка: Дівка проста, не красива, З добрим серцем, не спесива.
Це справжній ліричний автопортрет героїні, простої української дівчини, що подобається хлопцям своєю красою, веселою та жартівливою вдачею і вірністю — всією душею
Саме з них ми дізнаємося і про характер дівчини, і про те, як вона живе, що її хвилює, від чого вона сумує. Бо стан людини може найкраще передати тільки пісня. Серце дівчини сповнене сумом і тривогою за коханого. Саме цей стан душі героїні яскраво передає пісня «Віють вітри, віють буйні»:
Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!
Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися. Полетіла б я до тебе, та крилля не маю, Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю.
Ця пісня про те, як тяжко жити без коханого, не знаючи, де він, що з ним сталося. Хоч минуло багато часу відтоді, як зник Петро, Наталка не втрачає надії його побачити. І всупереч усьому звучить пісня «Ой мати, мати! Серце не вважає».
Вона вказує на рішучість дівчини: «лучче умерти, як з немилим жити, сохнути з печалі, щодень сльози лити».
Добре, що й Петро не забув Наталки. Цей сирота без роду сумує, що немає в нього «ні хатинки, нема щастя, ані жінки», «не орано і нічого не сіяно», бо він’ «один у світі». Однак Петро багатий душею — наполегливістю, добротою та вірністю в коханні до Наталки. Нарікання на свою злу долю він виражає словами пісні «Та йшов козак з Дону»:
Не спасибі долі, коли козак в полі. Бо коли він в полі, тоді він на волі. Яка волелюбна душа у цього парубка, яка добра козацька вдача.
Та не тільки про це ми дізнаємося з пісні. Виявляється, за довгі чотири роки розлуки Петро не забув кохану і прагне скоріше її побачити. Отже, з пісень цього героя ми дізнаємося про його характер та погляди на життя.
Пісня також є дзеркалом душі возного. Саме завдяки їй ми можемо уявити цей образ — образ хабарника і крутія, дізнатися про його філософію, яка виправдовує соціальну нерівність, підлеглість бідного багатому, хижацтво:
Всякий, хто више, то нижчого гне, Дужий безсильного давить і жме, Бідний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться перед ним, як дуга.
У кожного героя у п’єсі є своя пісня — одна або кілька. Вона допомагає розібратися у складних людських характерах, вона бере за душу. Вилучити бодай одну пісню з п’єси — значить вилучити її серце.
Тому звучить вона, пісня, вже багато років, пісня буйна і ніжна, зігріває зворушливою красою наші серця. Вийшла ти, пісне, із зеленої, білостінної Полтави півтора століття тому й досі ходиш од хати до хати. Тобі завжди відчинені двері.
Скрізь тебе зустрічають то ласкавим усміхом, то закоханим поглядом, то чистими сльозами. І будуть зустрічати, бо несеш ти з собою невимовну красу й чисту душу!