Фольклорні традиції в “Пісні про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова”



“Ой ти гой еси, цар Іван Васильович!” – звучить під зводами боярського будинку побажання благополуччя. Голос гусляра звучить дивно голосно. І полилася протяжлива пісня, схожа на довгу дорогу гусляра від села до села, від міста до міста. Гуслярів почитали на Русі, у багатьох народних піснях, билинах і баладах сам князь підносив чарку “меду пінного” і саджав їх за “дубів стіл, до зелену провину”. І ніхто не міг змусити гуслярів говорити неправду, були вони свого роду “гласом народним”.

Центральною темою “Пісні про купця Калашникова” стає боротьба добра й зла, боротьба Правди й Кривди.

У заголовку лермонтовского добутки позначені три діючі особи: Іван Васильович – вершитель доль на землі, Калашников – носій Правди. Особняком від них коштує молодий опричник (“опричь” – “особливо”). При цьому відразу не можна сказати, що Кирибеевич – це втілене лиходійство. Він полюбив замужню жінку, і любов ця перевернула все в душі вірного царського слуги.

Він мучиться від туги й безвихідності, а може бути, і від каяттів совісті.

Не випадково

гуслярі говорять про нього: “лукавий раб”. Кирибеевич розповідає цареві про свою кохану: Коси русяві, золотаві, У стрічки червоні заплетені, По плечах біжать, ізвиваються, Із грудьми белою цілуються Зовсім незабаром царський опричник Кирибеевич схопить свою кохану Алену Дмитрівну сильно за руки, скаже їй, що “він не злодій який, душогуб лісовий”. І пригрозить, що він слуга “царя грізного”, “зі славної сім’ї з Малютіної”. Про своє враження жінка потім розповість чоловікові: Злякалася я пущі колишнього; Закружилася моя бідна голівонька Немає в Алени Дмитрівни іншого заступника, крім чоловіка – купця Калашникова, якому й має бути битися “за сім’ю нашу чесну” так “за святу правду матінку”. За умовами того часу вільні двобої проводилися на льоді ріки.

Для перемоги було досить яким-небудь способом збити з ніг людини.

Кирибеевич упевнений у своїй перемозі. Він говорить: Не народилася та рука зачарована Ні в боярському роді, ні в купецькому… Очевидно, опричник дійсно не знав раніше поразок у кулачних боях.

Опричник просить Калашникова назвати своє ім’я для того, “щоб знати, по ккому панахиду служити, щоб було чим і похвастатися”. Чесно відповідає йому купець Степан Парамонович, назвавши себе, що “вийшов він на страшний бій, на останній бій”, пояснивши супротивнику, чим викликана його рішучість стояти на смерть. І загинув опричник ще до удару купця: Сполотнів в особі, як осінній сніг, Бойки очі його затуманилися, Між сильних плечей пробіг мороз… Ударивши “уперше купця Калашникова” “посередь груди”, догодив йому Кирибеевич в “мідний хрест зі святими мощами з Києва”: И погнувся хрест і вдавився в груди; Як роса, з-під нього кров закапала…

Хрест урятував Степана Парамоновича. Виходить, саме за ним була правда. Вищий суд визнав купця правим, а цар наказав його стратити.

Народ схоронив героя “меж трьох доріг”, де Пройде старий людина – перехреститься, Пройде молодец-приосанится, Пройде девица-пригорюнится, А пройдуть гуслярі – проспівають пісеньку Фольклорна основа поеми Лермонтова відчувається у всьому, буквально в кожній фразі. Всі герої, їхні дії й учинки багато в чому схожі на героїв народного епосу


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Фольклорні традиції в “Пісні про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова”