Зміст вірша Лермонтова “Пророк”

“Пророк”, написаний в 1841 році, – один із самих останніх віршів Лермонтова, його поетичне прощання й заповіт. А початок його творчого шляху, що принесло йому популярність і славу, але в той же час і определившее подальший “тернистий шлях”,- це вірш “Смерть поета” 1837 року, що затверджує святість для Росії “чудового генія” Пушкіна й гнівне обвинувачення, що кидає, катам “Волі, Генія й Слави”. Так зійшлися початки й кінці у творчості Лермонтова, так сам поет простягнула сполучну нитку від поезії Пушкіна до своєї творчості.

Обоє

вони заклали основу того особливого розуміння мистецтва й місії поета, що відрізняє російську літературу.

“Поет у Росії – більше, ніж поет”, він – Пророк. Але що ми вкладаємо в це слово, що визначає щирого поета? Що бачив у поеті-пророку кожний із двох геніїв російської літератури – Пушкін і Лермонтов?

Безумовно, “Пророк” Лермонтова свідомо продовжує пушкінського “Пророка”, написаного в 1826 році. Навіть послідовність біблійних книг, що надихнули поетів, саме така: книга Пророка Иеремии, на яку орієнтований лермонтовский “Пророк”, треба за книгою Пророка Исайи, бачення

якого становить сюжетно-образну основу вірша Пушкіна.

Більше того, лермонтовское вірш починається з рядків, що малюють Пророка в тій ситуації, у якій закінчив свій вірш Пушкін: Повстань, пророк, і виждь, і внемли, Здійснися волею моєї И, обходячи моря й землі, Дієсловом пали серця людей (А. Пушкін) З тих пор як вічний судія Мені дав всеведенье пророка… (М. Лермонтов) Зупинимося на цих словах Лермонтова – адже далі все буде не так, як припускав пушкінський пророк. Чому – от головне питання, що виникає при читанні “Пророка” Лермонтова.

Що ж відбулося?

Люди не зрозуміли й не прийняли пророка, тому що в їхніх очах лише “сторінки злості й пороку”? Або ж сам пророк виявився не здатний виконати велику місію, покладену на нього? Але тоді став би Лермонтов для російської літератури тим, чим він є? Адже недарма назвав його Мережковский “поетом сверхчеловечества”, а може бути, ще точніше – “нічним світилом російської поезії”.

А Пушкін давно вже визнаний “сонцем російської поезії”. Не в цьому чи лежить подібність і розходження двох поетів-пророків? Може бути, але, на жаль, долі їх у чомусь схожі.

Загинув “невільник честі” Пушкін, “упав, оклеветанний поголоскою”; загинув самотній і незрозумілий Лермонтов, зневажуваний і що виганяється отовсюду пророк, побиваемий каменями. Але адже сказано: “Немає пророка у своїй батьківщині”. Не в цьому чи справа?

Адже й Пушкіну довелось уже після його “Пророка” зштовхнутися із судом “чорни тупий”, що не може й не хоче приймати слово Вищої істини – воно “палить” серце, роз’ятрює й тривожить душу. Але Пушкіну властив унікальне почуття гармонії й рівноваги, що завжди дозволялася йому зберегти “спокій і волю”, поза залежністю від зовнішніх умов життя. І підсумок його закономірний: Веленью Божию, про муза, будь слухняна, Образи не страшачись, не вимагаючи вінця, Хвалу й наклеп приемли равнодушно И не оспоривай дурня Але не такий Лермонтов: його жагуча, бентежна душа не знає спокою, “з полум’я й світла породжене слово” палить і прагне запалити інших “залізним віршем, облитим гіркотою й злістю”.

Як показова із цього погляду тематична рима в “Пророку”: “ученья” – “камені”! Камені кинуті в невизнаного пророка, але й він “зухвало” кидає “їм в очі залізний вірш”.

Навіть у ритміці двох віршів, незважаючи на однаковий розмір – чотиристопний ямб із пиррихием, – явно відчувається різниця. Пушкінське звучить плавно, величаво, урочисто, що підтримується високою лексикою, що буяє слов’янізмами, і особливим фонетичним ладом з перевагою дзвінких приголосних і голосного “широкого простори” – [про]. У лермонтовском “Пророку” більше вибухових приголосних (“посипав попелом”, “біг”, “у пустелі”), що створює певну напруженість і переривчастість звучання, а акцентування на голосному “в” створює сумну, тужливу інтонацію: “і от у пустелі я живу”, “як він похмурий і худий і блідий”. Так, лермонтовского пророка чекає сум і туга, і шлях його створює як би зворотний рух у порівнянні з пушкінським пророком.

Той з “пустелі похмурої”, перетворений і натхненний Божественним словом, іде з надією до людей. Лермонтовский пророк, навпаки, прийнявшись спочатку з ентузіазмом “проголошувати” “любові й правди чисті ученья”, змушений “посипавши попелом главу” бігти з міст – знову в пустелю.

Але варто задуматися, чи йде тут мовлення про одній і тій же пустелі або в це слово вкладені різні поняття? Пушкінський пророк виявляється в пустелі, “духовної жаждою млоїмо”. Це пустеля духу, не наповненого Божественним змістом, що одне тільки й може вгамувати його спрагу, а тому пустеля в пушкінському вірші не має прямого просторового значення.

У біблійному змісті пустеля – це символ страждання й очищення. Недарма тут і тільки тут поетові може з’явитися посланець Неба – “шестикрилий серафим”, що робить страшні, хворобливі, але необхідні для майбутнього народження пророка перетворення поета, а “роздоріжжя” – це символ духовного пошуку Інакше обстоит справа в Лермонтова.

Як і в написаному в тому ж році вірші “Виходжу один я на дорогу…”, пустеля тут має дві семантичних ознаки.

З одного боку, цей простір, що протистоїть місту, людському поселенню й усьому світу створеного людиною зла. З іншого боку, це слово несе в собі значення відкритого, великого простору, має ознака бескрайности.

Саме в пустелі лермонтовский пророк, живучи, “як птаха, даром божої їжі”, теж одержує своєрідне угамування спраги – того, чого він був позбавлений у місті, – спілкування. Його не слухали люди в місті, але в пустелі, просторі, де зберігається “завіт предвечного”, йому не тільки “тварина покірна… земна”, але його слухають зірки, “променями радісно граючи”. Ця ж ситуація “спілкування” повторюється у вірші “Виходжу один я на дорогу…”: самітності поета у світі людей протистоїть єднання з усім світобудовою Виходжу один я на дорогу; Крізь туман кременистий шлях блищить; Ніч тиха.

Пустеля внемлет Богові, И зірка зі звездою говорить Стаючи учасником цього діалогу, поет знаходить гармонію, волю й спокій.

Але в “Пророку” йому цього не дано знайти – він, незважаючи ні на що, повинен нести свій хрест, повинен виконувати свою тяжку місію: Коли ж через шумний град Я пробираюся квапливо, Те старці дітям говорять З улибкою самолюбної: “Дивитеся: от приклад для вас! Він гордий був, не ужился з нами. Дурень, хотів запевнити нас, Що Бог говорить його вустами” Здається, ситуація залишилася колишньою: пророка нехтують, йому не вірять, піддають осміянню.

А сам він: чи залишився він колишнім? І так, і немає. Він зберігає вірність своєму покликанню й призначенню, але немає в ньому вже колишній гордості й самовпевненості, переконаності у своєму “всеведенье”, прагнення “проголошувати” вищу істину.

Може бути, у тім і була його помилка, що божественний вогонь “любові й правда.!”, “чисті ученья” не можна “зухвало кидати” в очі людям? Пророче служіння буває різним, і шлях у кожного пророка свій. Але головне для кожного із пророків – зберігати свято “завіт предвечного” і незважаючи ні на що нести його людям.

Колись Лермонтов задавався питанням: Прокинешся ль ти знову, осміяний пророк?

Иль ніколи на голос мщенья Із золотих піхов не вирвеш свій клинок, Покритий іржею презренья? Пророк “прокинувся”, але тепер він став мудріше: людський рід недосконалий, і пороки, і злість властиві йому; але є в ньому те, що викликає “дивну любов” поета, що одна може знайти шлях до серць людей і принести їм слово любові Божественної