Збереження вічних цінностей в творчісті І. Римарука

Ігор Римарук – один із чільних поетів-модерністів нинішнього покоління – відомий як засновник (разом із Ю. Покальчуком та ‘ Ю. Андруховичем – це ініціативна група) літературної майстерні “Пси святого Юра” (1994), до якої належали, окрім згаданих, В. Герасимюк, В. Медвідь, В. Неборак та О. Ірванець. Пізніше І. Римарука було обрано віце-президентом Асоціації українських письменників (АУП). Діяльність АУП – це є певна опозиційність до СПУ, члени нової організації проголосили свої основні критерії: подолання колоніального синдрому в українській літературі, фаховий рівень, відкритість світогляду.

Про твори Ігоря Римарука можна сказати, що вони несуть у собі своєрідну “протестантську настанову”, він уособив фаховість та еру-довану інтелігентність “вісімдесятників”. Про його творчість писали багато протилежного, проте незаперечним лишається факт популярності його творів. Показовою є поезія “Різдво” із циклу “Відлуння”.

Біблійний мотив народження Ісуса Христа набуває сучасного озвучення, водночас автор ніби стирає часову межу, бо немовля у велетенських яслах гріється “під боком у мінотавра”. Згадаймо, що Мінотавр, за давньогрецькою міфологією, – це чудовисько з тілом людини і головою бика, йому як данину приводили молодих людей для поїдання. Те, що Боже немовля гріється під боком такого чудовиська, наштовхує на думку, що Бог – це справді любов, вона рухає світом, тому будь-яке зло любов’ю можна приборкати.

Але є засторога: привітати немовля йдуть “тріє царі у маскхалатах” із ліхтариком, вони “з дороги збилися”, що й не дивно, бо не провідна зірка покликала їх у дорогу, а примусове виконання обов’язку. Різдвяна зірка відбивається і “множиться” у снігах і “дзеркальних мурах”, а “ясна пані клубок розмотує вузлики тихо зав’язує”. Мимоволі виникають думки, що навіяні прочитанням твору: як зберегти оте “немовля” в собі, як протистояти жорстокості світу, як узагалі зберегти первозданну святість усього сущого, аби врятувати цей світ.

Тема вірша “Зірка”. Метафоричний образ зірки набуває особливого звучання. Адже могло бути все буденним: “Може, так би невидимо й жив”, та якось “липневої ночі впала зірка з високих верхів”, коли ліричний герой ще був дитиною. І впала вона: “у дитячі незамкнені очі”.

А коли зірка “пропекла борозну межи брів”, – це ніби остаточне закріплення дару, бо, за народним повір’ям, між бровами знаходиться так зване “третє око”, воно є лише в людей, наділених особливими талантами. А те, що зірка “засіяла пам’ять золою”, свідчить: віднині життя ліричного героя зміниться, він муситиме творити, бо “зола” не даватиме спокою: спалахуватиме, тлітиме, болітиме, і все це мусить бути виражено в божій іскрі – творах. Ліричний герой не зміг протистояти чи протестувати проти божого дарунку, він не міг навіть прикритися рукою, бо “долоня була замалою”.

Тож він ще з дитинства приречений писати, адже таке його покликання, такий дар він отримав із неба. Вірш зовсім невеликий за. обсягом, проте ємко й повно передає головну думку автора про самореаліза-цію людини.

Вірш “Обнови” написано в цілком постмодерній манері, що характерно для автора. У поезії майже немає розділових знаків, а рядки не відмежовуються великою літерою. Читач сам розставляє акценти і творить власне розуміння твору, звертаючи увагу на власноруч збудовані синтаксичні конструкції.

Проте, як і в багатьох текстах І. Римарука, в ньому яскраво виражена біблійна символіка, яка тісно переплетена з проблемами й труднощами мирського (чи сучасного?) буття. “Лавровий вінок стає терновим”, – це не лише натяк на муки Ісуса Христа, а й розуміння того, що в цьому житті все є швидкоплинним, у тому числі й моральні цінності, бо вже “стражники у мученики пруть”. Цілком по-філософському автор вирішує питання про покликання й призначення людини на землі, коли завжди є проблема вибору життєвого шляху: “хрест не орден хрест не одберуть”. Тільки особистість знає, що має хрест, і його слід пронести гідно, як Христос. Окремою темою звучить протистояння покликання поета та імперської залежності, що глибоко сидить у підсвідомості, бо все ще мимоволі озирається “на крилатий герб у консуляті”.

Минає час, і йому належить щоразу бути оновленим, саме тому минуле й майбутнє завжди поруч, саме тому “зоря одвічна в небесах оновлених зника”, щоб означити новий поступ для душі.

У поезії Ігоря Римарука можна побачити велику любов до Бога, в якій християнство поєднується з язичницьким світовідчуттям. Його. твори являють живу сутність мови, де значущими є і паузи-мовчання, і миттєво вихоплені деталі, і філософське відчуття часу. Це робить його твори привабливими і дає потужну інформацію про ментальність українського народу.



Збереження вічних цінностей в творчісті І. Римарука