Замітка до газети про героя

Якось золотого осіннього дня – він і насправді був золотим: сліпучо-сонячним, приємно-дзвінким, – які бувають лише в час бабиного літа, коли душа спогадує усе зроблене добро, і тривожиться тим, що не зроблене, – я таки не втримався і поїхав до своїх знайомих “торф’яників”. Поїхав із власної охоти, а не за завданням редактора.

Мене не зваблювали навколишні краєвиди і, якщо чесно зізнатися, навіть “торф’яні” герої, за винятком одного – мого німого “негероя”. Хотілося, шановний читачу, ще раз побачити його, глянути

в його надзвичайно меткі, проникливі очі. І – поговорити, бо ж недарма таки стверджує народна мудрість, що найкраща розмова – мовчання. З нехитрої “цієї затії я виніс щось більше, аніж сподівався: я відкрив Людину.

В суєті буднів і щоденних клопотів ми нечасто звертаємо увагу на скромну, непоказну людську красу, можливо, тому, що вона скромна.

Вартувало Мені влаштуватися на луговій травичці (зауважу, – без блокнота!) і дочекатися обідньої перерви, коли вся бригада, за винятком одного чоловіка, подалася в їдальню, як передчуття відкриття стало все сильніше опановувати мною. Мій кремезний і небалакучий

копальник все копав і копав, не розгинаючись, а я сидів непорушно, спостерігаючи за ним. Так пройшло десь із півгодини. Нарешті він не витримав і, увішавши заступа в торфовище, неспішно підійшов до облюбованого мною місця.

Вмостився і… ми почали мовчати. Це було не тривожне, напружене мовчання двох чужих одне одному людей. Ні, це мовчання було зовсім іншим – всерозуміючим і всепробачливим.

…А Слово прийшло пізніше.