Єдність природи й внутрішнього миру людини в поезії Ф. И. Тютчева

Художня доля чудового російського поета Ф. И. Тютчева незвичайна: це, як писав критик А. М. Гуревич, “доля останнього російського романтика, що творив в епоху торжества реалізму й все-таки зберіг вірність завітам романтичного мистецтва”. І романтизм цей позначається насамперед у розумінні й зображенні природи. Перевага пейзажів – одна із прикмет ліричної творчості Ф.

И. Тютчева. Однак поет – не простий споглядальник природи, він прагне проникнути в глибину її життя, пізнати її зміст.

Вся його лірика відрізняється глибиною аналізу щиросердечних переживань і сприйняття природи. І не дивно, що природа, як і людська душа, як і саме життя, здається йому суперечливої, викликає зовсім протилежні почуття.

У явищах навколишнього світу поет намагається знайти відгук на свої переживання, прагне перебороти роздираючі його протиріччя. З одного боку, у природі Тютчев бачить повну гармонію, джерело загадкової краси, вищу силу, перед якою схиляється людський розум: Не те, що мнете ви, природа: Не зліпок, не бездушний лик – У ній є душу, у ній є воля, У ній є любов, у ній є мова. Подих сонця, життя морських просторів, говір лісів – все це викликає світлі романтичні почуття в душі поета.

Він захоплюється співучістю морських хвиль, “гармонією в стихійних суперечках”, “созвучьем повним”, що існує в природі. Грози, бури, хвилювання на море, весняне пожвавлення лісів і полів викликають у нього незвичайний захват. Це відчувається із самих рядків, якими Тютчев починає деякі свої добутки: “Як весел гуркіт літніх бур…

“, “Як добре ти, про море нічне…”, “Люблю грозу на початку травня…” і ін. Читаючи такі вірші, як “Весняні води”, “Весняна гроза”, “Є в осені первісної…

” і багато інші, всім серцем відчуваєш радість, принадність навколишнього світу, і на душі стає весело й легко. Але, з іншого боку, природа бачиться поетові в постійній боротьбі, хвилюванні якоїсь всепоглинаючої стихії, що він називає “хаосом” або “безоднею”. І перед цією стихією людин неспроможний і самотній. Краса й сила світобудови недоступна людині. Думка про таїнство й стихійність природи викликає тривогу й безвихідність у душі Тютчева: Нічне небо так тужно, Заволокло з усіх боків, Те не погроза й не дума, Т Об млявий, безвідрадний сон.

Похмурі думки про трагічність і швидкоплинність людського життя перед особою природи викликає вітер, що співає “страшні пісні…

Про древній хаос”. Це почуття страху, жаху особливо яскраво відкривається людині по ночах, коли з миру зривається “тканина благодатна покриву” і оголюється безодня небуття. Але якого би настрою не володіли душею поета – радість, оптимізм, віра в торжество гармонії й краси або ж смуток, тривога й розпач – природа в нього завжди живаючи, вона, як і людина, має душу, живе власним життям.

Дуже часто в його віршах зовнішній мир тісно переплітається з переживаннями, думками, долями людей: ПРО, як на схилі нашого років Нежней ми любимо й суеверней… Сіяй, сіяй, прощальне світло Любові останньої, зорі вечернею! Полнеба обхопила тінь, Лише там, на заході, бродить сиянье, – Забарися, забарися, вечірній день, Протривай, протривай, очарованье.

Усвідомлюючи приреченість свого короткого життя, людина звертається до природи, тому що її існування здається йому більше стійким, навіть вічним. І з’єднання з нею дарує йому ілюзію продовження, гармонійності власного життя. Іноді емоційна єдність природи й людини виражається не відкрито, а иносказательно, стаючи своєрідним символом людського життя. Або ж картини природи є лише поштовхом для роздумів автора про людську долю. Але в кожному із цих випадків безпомилково вгадується зв’язок душі людини з безкрайніми просторами навколишнього світу: У задушливому повітря молчанье, Як передчуття грози, Жарче троянд благоуханье, Дзвінкіше голос бабки… …

Життя якийсь пренадлишок У пекучому повітрі розлитий, Як божественний напій У жилах мліє й горить! Незважаючи на всю суперечливість, в основі своєї всі вірші Ф.

И. Тютчева про природу викликають оптимістичні настрої. Осмислюючи життя природи в її взаємодії з людським життям, заглиблюючись у мир своїх внутрішніх переживань, поет переборює трагічне сприйняття дійсності й приходить до світлого романтичного розуміння життя. І, крім того, його ліричні пейзажі, що відбивають самі потаєні й волнующие думки, почуття, прагнення людини, що передають искреннее замилування красою природи, тонке сприйняття всіх фарб, звуків, обрисів, у найкращому ступені сприяють розвитку в нас, його читачів, эстетического почуття.



Єдність природи й внутрішнього миру людини в поезії Ф. И. Тютчева