Ярославна — образ жінки-патріотки у «Слові о полку Ігоревім»

Що може бути краще за кохання, за вірність? Нічого. Тому і від образу Ярославни зі «Слова о полку Ігоревім» віє внутрішньою красою, яка зачудовує нас своєю цілісністю та глибиною.

У цій жінці поєдналося велике почуття до коханого з великою любов’ю до рідної землі. І здається, що Ярославна — уся руська земля, яка плаче за своїми синами.

Десь на Дунаї, мов «та чайка-жалібниця», стогне Ярославна, чекаючи свого чоловіка. А її чоловік — то великий князь Ігор, що його взято у полон половцями. Як важко доводиться цій нещасній жінці, котра навіть не знає, чи живий її «лада»! І ллються сльози болю, відчаю, тужливі сльози великої любові. Плаче Ярославна, а в її плачеві чутно голоси усіх жінок, чоловіки яких склали голови у чужій стороні або опинилися у полоні.

Плач Ярославни у Путивлі не просто звернення дружини до чоловіка, це уособлена Русь, яка кличе до себе своїх захисників. І вона оплакує Ігоря не лише як чоловіка, а й як захисника батьківщини, що зазнав поразки у битві з ворогами. Людяність і щирість почуттів Ярославни виражається у тричленній формі звертання. Вона звертається до трьох сил природи.

Вітрові Ярославна докоряє за те, що віяв хиновськими стрілами на воїнів її чоловіка (під час битви вітер віяв з боку половців): «Чому мечеш хиновські стріли на воїнів мого лади?» У Дніпра-Славути вона просить при-леяіяти на своїх хвилях її чоловіка: «Взлілей. господине, мою ладу до мене, аби не слала до нього сльоз на море рано». На сонце Ярославна скаржиться за те, що мучило спрагою руських воїнів під час битви у безводному степу: «Чому, господине, простер гарячі свої лучі на воїнів лади?..» Плаче Ярославна, щоб умилостивити природу, щоб почула вона той стогін, що йде по усіх руських землях. Не може ця вірна жінка-патрютка стерпіти кривду, яка йде від нападників-половшв. І її плач, її безсмертні слова — це і жіноча туга, і тяжке звинувачення силам природи, які. замість того щоб допомагати руським воїнам, намагалися їх згубити.

Автор «Слова» створив безсмертний образ руської жінки з такою поетичною силою, що невеликий за обсягом «Плач Ярославни» став шедевром світової літератури. У плачі-замовлянні стільки поетичних почуттів, стільки діяльного кохання та щирої відданості, стільки міститься в зверненнях до вітру, Дніпра-Славути, до сонпя живих натяків на реальне становище воїнів під час тяжкої битви й після неї, що не залишились байдужими навіть сили природи! І пе допомогло визволити з полону князя Ігоря. Принаймні так вважав автор і так гадали його сучасники.

Ярославна — образ ідеальної руської жінки, жінки-патріотки, він живе й досі у наших серпях. Живе, як нагадування про велике кохання, про бездоганну вірність, про любов до рідної землі. Ярославна — це символ Руської землі, яка тужить за своїми захисниками, а її плач — не тільки поетичне творіння, а й реальне замовляння.

Я вірю, що ще довгі-довгі роки вона буде взірцем вірності і любові для прийдешніх поколінь.