Художня своєрідність поезії Валерія Брюсова



Карбований, стислий, твердий, немов кутий вірш, скульптурно опукла чіткість образів, коротка, прагнуча до афоризму фраза – це все безсумнівно впадає в око читачеві, що навіть уперше взяв у руки книгу Брюсова. Величний і врочистий лад його поезії. У Брюсова начебто трубний голос, мідне звучання.

Недарма його називали поетом “бронзи й мармуру”. У віршах Брюсов художник. Він обожнює міру, число, креслення. У цій розкресленій виміряній архітектоніці, де немов діють різець і молот, – сила Брюсова.

У нього своя, ледве громіздка хода,

свій, різко позначений лик. Уподібнюючи себе орачеві, він не без виклику писав: Уперед, мрія, мій вірний віл!

Неволею, якщо не полюванням! Я біля тебе, мій батіг важкий, Я сам труджуся, а ти працюй!

Виступивши в літературі наприкінці минулого століття, Брюсов швидко зайняв гідне місце серед поетів-символістів. Більше того, він став їхнім теоретиком і лідером. Однак, на відміну від побратимів по цеху, чий погляд на поезію в поета носив містичний відтінок, поетичне мислення Брюсова в основі своєї носило конкретний, реалістичний характер. Все це разом з раціоналізмом і навіть деяким холодом становить неповторний

стиль його поезії.

Відстороненими, обтяженими псевдонауковими викладеннями й гіпотезами. Іноді в цей час це виглядає наївн і забавним, іноді переконує й потрясає своєю глибиною: Бути може, ці електрони Мири, де сто материків, вінці, паденья, царства, трони і пам’ять сорока століть.

Ще, бути може, кожний атом Всесвіт, де сто планет. Там усе, що тут в обсязі стислому, і навіть те, чого тут немає.

Звичайно ж читати Брюсова сьогодні, переживши епоху Мандельштама, Бродського, Пастернаку, відверто говорячи, нуднувато. Здається, усе при ньому: і талант, і здатність складати, і глибокодумна поза мудреця й філософа, і фатальний профіль. Однак недарма Вл.

Соловйов, якого Брюсов не спросясь називав учителем, писав із приводу віршів новоспеченого поета-символіста в одній зі своїх статей: “Загального судження про м. Валерії Брюсові не можна вимовити, не знаючи його віку. Якщо йому не більше 14 років, то з нього може вийти чималий віршотворець, а може й нічого не вийти. Якщо ж людина дорослий, те, звичайно, усякі літературні надії недоречні”. Залишивши цей пасаж на совісті Соловйова, хочеться все-таки помітити, що розумова поезія Брюсова не чіпляє душу.

Так, звичайно, його вірші читаються. І при відомій старанності можна за годину, скиглячи й позевивая, здолати його книжку, поринути в мир його рим, зачудуватися всім цим “лаврам – іхтіозаврам”, “гамір – навпіл”, “булки – провулки”, “прапор – полум’я” і “трон – Ассаргадон”.

Потім, закривши збірник, зрозуміти, що, незважаючи на карбованість, стислість і твердість кутого вірша, по суті своєї брюсовская поезія – це антипоезія. Її голос доходить до нас із якогось паралельного миру. Вона існує поза образами. Вона за межами природного й легкого подиху.

Усе в ній придумане, все искусственно й тому – безрадісно. Однак не буває книг марних. Навіть сама погана гідна прочитання.

А книги Брюсова далеко не найгірші. У них безліч дрібних, окремих удач – рядків, слів, іноді окремих чотиривіршів: Нас небагато залишилося від грізного плем’я Многомощних воїнів, що плили під Трою, И о славному, про страшний, про примарний час Згадувати в наші дні якось дивно героєві Або от ще, зовсім урочисте й пафосне, але з божою іскрою: Я – вождь земних царів і цар, Ассаргадон.

Владики й вожді, вам говорю я: горі! Ледь я прийняв владу, на нас повстав Сидон. Сидон я ниспроверг і камені кинув вморе. Такі вірші випирають, немов скелі в безбережному океані зневіри.

Але саме завдяки їм весь будинок брюсовской поезії, неабияк постарівши й порушивши в багатьох місцях, продовжує привертати увагу, немов якась руїна, пам’ятник літературним надмірностям епохи Валерій Якович Брюсов – поет, організатор і “ідеолог” символістського руху. Він обгрунтував і розвив у своїй творчості особливості поетики символістів, коли художник відмовляється від соціальної спрямованості, а на перший план висуває особистий, суб’єктивний початок.

Пізнання миру відбувається через внутрішній, духовний досвід. Дійсність відбивається у двох планах: реальному й містичному Свою програму символізму Брюсов поетично виклав у вірші “Юному поетові”: Юнак блідий з поглядом, палаючим Нині даю я тобі три завіти: Перший прийми: не живи сьогоденням.

Тільки прийдешнє – область поета Помни другий: нікому не співчувай. Сам же себе полюби безмежно. Третій, зберігай: поклоняйся мистецтву Тільки йому, безроздільно, безцільно.

Юнак блідий з поглядом збентеженим!

Якщо ти приймеш мої три завіти. Мовчачи впаду я бійцем, переможеним. Знаючи, що у світі залишу поета Символ народжує не логічну, значеннєву, а лише асоціативний зв’язок, тому особливістю символізму стає безсюжетність або розмитість його. Основа вірша – не подія, а рух душі.

Від речі, від предмета йде зліт до почуття, ідеї Тінь нестворених створень Колишеться в сні, Немов лопати латаній На емалевій стіні Фіолетові руки На емалевій стіні Напівсонно креслять звуки У лунко-звучній тиші… Таємниці створених створень З пещенням лестяться до мене, И тріпотить тінь латаній На емалевій стіні (“Творчість”) Як поетично й красиво показаний процес творчості? Поетові дуже важливі асоціації, які виникають у зв’язку зі спостереженням конкретних предметів.

І з реального життя народжується майже фантастичний пейзаж: …Я повернувся на яскраву землю, Меж людей, як у тумані, броджу, И шумливому говору внемлю, И в палаючі погляди дивлюся…

Основа вірша в поезії Брюсова – метафора, що створює образ, символ. Тут бачиться прагнення знайти великий синтез людини й краси. Поет намагається відкинути дрібне, повсякденне, а звідси виникають натяки, таємні знаки, з’являються складні образи, використовуються алітерації (гра приголосних) і асонанси (гра голосних).

Брюсов уживає у своїх добутках складені епітети.

Всі ці прийоми народжують дивну музикальність вірша Мій дух не знеміг в імлі протиріч Не знесилів розум у сцепленьях фатальних Я всі мрії люблю, мені дороги всі мовлення, И всім богам я присвячую вірш… И дивно полюбив я імлу протиріч И жадібно став шукати сплетень фатальних Мені солодкі всі мрії, мені дороги всі мовлення, И всім богам я присвячую стих (“Я”) Брюсов домагається максимального використання звучання слова. Він передає у вірші не предмет, а враження від нього: Якщо б ніколи гостем я прибув, До вас, мої віддалені предки, – Ви побратимом пишатися змогли б.

Полюбили б, погляд мій влучний… Я буду, як усе – і особливий. Волхви мене приймуть, як сина. Я складу їм пісню для проби, Але від них піду я вдружину.

Гей ви! Слухайте, вільні вовки! Коріться жданному кличу!

У коней розвіваються чубчики, Ми знову летимо на видобуток (“Скіфи”) До кінця дев’яностих років Брюсов входить у коло найбільш помітних поетів-символістів. Величезне значення для його творчості, за свідченням самого поета, мало спілкування з Бальмонтом.

“…Через Бальмонта мені відкрилася таємниця музики вірша”,- писав Валерій Якович Я люблю більші будинки И вузькі вулиці міста, – У дні, коли не настала зима, А осінь повіяла холодом Поети-Символісти: Мережковский, Блок, Бальмонт, Гиппиус, Білий, Балтрушайтис на чолі з Валерієм Брюсо-Вим вплинули на суспільство, але незабаром випробували опір, і в першу чергу Гумилева й Городецького (акмеисти). Вірші Валерія Яковича витримали випробування часом, а це головне для поета й для поезії вцелом. Я люблю одне: бродити без мети По шумних вулицях, один; Люблю годинники святих безделий, Годинники роздумів і картин… У тіснині стін я весь на стражі; Так уловлю Господень лик! (“Люблю одне”)


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...

Художня своєрідність поезії Валерія Брюсова