Художня свідомість у російській літературі: “Повість минулих літ”



Стійке подання про літописця сформоване Пушкіним, точніше – персонажем трагедії “Борис Годунов” Григорієм. Літописець – це той, хто: Спокійно зрить на праві й винних, Добру й злу слухаючи равнодушно, Не відаючи ні жалості, ні гніву Григорій не прав: літописець – автор, що осмислює й оцінює того й тих, про що й про кого він пише, хоча на перший погляд літописна форма дійсно здатна впоратися тільки з фіксацією, реєстрацією подій: Здавалося б, неможливо повідомити текст якусь додаткову семантичну, тим більше емоційну, навантаження, вишиковуючи

оповідання з таких хронособитийних “цегл”. Однак звернемося до добре всім відомої (завдяки баладі Пушкіна) сцені загибелі Олега. По Пушкіну, Олег поїхав прощатися зі своїм улюбленим конем, “вірним товаришем”.

У літописі ситуація трохи інша Довідавшись, що кінь умер, Олег презирливо сміється: “… посма ся й докори чарівника, ріка: “Те ти неправа глаголють волъсви, але всі те льжа є: кінь умерлъ є, а я живъ”. Про сміх згадується ще раз: князь, сміючись, наступає на череп коня. Сміх у системі середньовічного оповідання – не просто художня подробиця або випадково помічена оповідачем

деталь.

Це різко характеристична риса: “Сміх бо не хрестьяньско є”2 . Сміх – ознака гордині, гордині необгрунтованої й підлягаючому покаранню. Гординя й сміх сполучені із супротивником Бога, сміх – “сатанинський”. Олег приїхав не прощатися з останками улюбленої істоти (як у баладі Пушкіна): він сміється над пророкуванням і зі сміхом зневажає ногою череп.

Тільки чи череп? Він зневажає свою долю, що, здається, уже не владна над ним. Це – гординя Але з епізоду загибелі Олега, узятого изолированно, не ясно, яким образом така гординя розвилася в Олегу. Є чи в літописі матеріал, здатний прояснити нам це? Виявляється, є.

Для цього нам оведеться звернутися до “біографії” Олега, як вона викладена в літописі. Починає свою діяльність Олег як князь місцевого, обласного масштабу.

По “Повісті минулих літ” (ПВЛ), він одержує щось начебто регентства при сині Рюрика і якийсь час продовжує залишатися новгородським правителем. Але потім він починає рух за течією Дніпра, захоплюючи й підкоряючи своєї влади міста – Смоленськ, Любеч. Він затверджується в Києві й повідомляє його столицею: “Рє буди мати градомъ русьскимъ” (20).

Отже, він мислить себе вже в масштабах всієї російської землі. Йому покоряються слов’янські й інші племена, покоряються тому, що він звільняє їх від сплати данини хазарам, а це, у свою чергу, визначало неминуче зіткнення держави Олега з потужним у дев’ятому столітті Хазарським каганатом З місцевого князька, находника, Олег стає главою величезної держави, здатного вести самостійну політику на світовій арені.

Читач є свідком нестримного зльоту його “кар’єри”. Нарешті, Олег на чолі армії, що складає з воїнів тринадцяти племен або земель, рухається на Візантійську імперію, і греки не здатні протистояти йому. Він одержує з них непомірну данину й містить із імперією договір як глава рівновеликої держави.

Його щит красується на вратах Константинополя, “показуа перемогу”. Греки, по літописі, готові бачити в ньому “святого Дмитра”, посланого на них Богом за гріхи; свої, язичники, уважають його “віщим”, здатним провидіти те, що не доступно звичайному людському погляду: він відмовився від їжі, запропонованої греками на бенкеті, “провідавши”, що вона отруєна Геть усе скорилися Олегу.

Здається, уже немає сили на землі, здатної протистояти йому. От та основа, на якій розростається гординя Олега, і в літописі читачеві об’єктивно показаний цей шлях. Епізод смерті проясняє, висветляет ідею, закладену у всій його біографії.

Тепер уже не тільки міста, племена, держави скорилися Олегу – здається, сама доля відступилася від нього: кінь умер, а я живий. Йому треба остаточно впевнитися у своїй перемозі над долею, він знущається з останків істоти, від якого він повинен був прийняти смерть: “…

Отъ чи цього чола смьрть було взяти мн?” І въступи ногою на лобъ; і виникнувши змиа із чола, і уклюну в ногу. І з того разбол ся й умре”. Гординя покарана, доля тріумфує, очевидність осоромлена Але тепер видно, що така смерть є необхідним наслідком такого життя. Опис загибелі князя як би зворотним світлом пронизує все попереднє зображення діянь Олега, і вся його біографія стає ідеологічно осмисленої й художньо замкнутої, стає не механічною сумою погодних записів, а сюжетно й, стало бути, ідейно організованим оповіданням


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...

Художня свідомість у російській літературі: “Повість минулих літ”