Вірші Лермонтова, що ввійшли в історію

Десять років М. Ю. Лермонтов писав вірші, поеми, драми, прозу, перш ніж зважився стати літератором. Ще три роки знадобилося, щоб із кращого, що він створив, скласти невеликий збірник.

Вимогливість, строгість його стосовно себе дивні. Тільки дві поеми й два з половиною десятка віршів відібрав він із сотень віршів і трьох десятків поем. Зате ніхто ще не виступав у перший раз із таким збірником.

Вірші, що ввійшли в нього, найкраще характеризують його власні рядки: Як повні їхні звуки Шаленістю желанья! У них сльози розлуки, У них трепет свиданья… Усе сполучилося в цій маленькій книжці – стародавня розповідь “Пісні про царя Івана Васильовича…” і просте мовлення бородінського ветерана; тиха молитва про безтурботне щастя улюбленої жінки, що належить іншому, і гіркота розлуки з батьківщиною; холодний розпач, що продиктував рядки “И нудно й смутно…”, і ніжна розмова з дитиною; нещадна іронія у звертанні до Бога й пещення матері, що наспівує пісню над дитячою колискою; трагічна заклопотаність “Думи” і жагуча розмова Тереку з Каспієм; сумна пам’ять про загиблого вигнанця й гнівна погроза великосвітської черні; нищитель ная пристрасть Мцири – заклик до боротьби, до рятування від рабської неволі – і сладостная пісня закоханої рибки; пустелі Сходу, скелі Кавказу, що жовтіють ниви Росії, примарний корабель, що несе по хвилях океану французького імператора, сльози заточену й жагучу суперечку про напрямок поезії – усе було в цьому першому й останньому збірнику, що вийшов при житті поета От такий і був Лермонтов, тільки натура його й особистість були ще богаче, тому що в цю книжку не ввійшли ні “Демон”, ні “Маскарад”, ні “Герой, нашого часу”, ні вірша останнього року, у яких він піднімається ще вище, тому що “Валерик”, “Завещанье”, “Любов мерця”, “Суперечка”, “Сон”, “Виходжу один я на дорогу… ” розкривають нові сторони цієї великої душі.

А між цими віршами миготять гострі епіграми й люб’язні, або добрі, або кілкого віршованого жарту Ці контрасти, ці зміни щиросердечних станів у сполученні з вірністю Лермонтова улюбленим ідеям і образам повідомляють його поезії дивна своєрідність, вираження неповторне. І улюбленим поетичним засобом є в ній антитези – зіткнення протилежних понять: день перший – день останній, ганьба – торжество, паденье – перемога, свиданье – розлука, демони – ангели, небо – пекло, блаженство – страданье. І інший улюблений поетичний прийом – анафора, наполегливе повторення на початку рядка того самого слова: Клянуся я першим днем створіння, Клянуся його останнім днем, Клянуся ганьбою преступленья И вічної правди торжеством. Клянуся паденья гірким борошном, Перемоги краткою мрією; Клянуся побаченням з тобою И знову грозящею розлукою; Клянуся сонмищем парфумів, Судьбою братії мені підвладних, Мечами ангелів безпристрасних, Моїх недремних ворогів; Клянуся небом я й пеклом, Земною святинею й тобою; Клянуся твоїм останнім поглядом, Твоею первою сльозою, Незлобних вуст твоїх диханьем, Волною шовкових кучерів; Клянуся блаженством і страданьем, Клянуся любовию моєї… Як багато говорить самий вірш про особистості його творця, про його характер, про його пристрасть!

Але можна згадати, що цей не винахід Лермонтова, що ще за чотирнадцять років до завершальної редакції “Демона” Пушкін в “Наслідуваннях Корану” писав: Клянуся парою й непарою, Клянуся мечем і правою битвою, Клянуся ранковою зіркою, Клянуся вечернею молитвою: Ні, не покинув я тебе Звичайно, подібність є, однак Лермонтов повідомив віршу іншу експресію.

Клятва, урочисто-піднесена в Пушкіна, у Лермонтова зовсім не врочиста, а виконана такої заворожливої, такої непереборної й бурхливої пристрасті, що чим більше вчитуєшся в пушкінські й у лермонтовские рядка, тим менш знаходиш у них подібності, хоча воно, зрозуміло, є. Лермонтов ніколи не боявся цих сближениий. У віршах його постійно миготять рядка те Пушкіна, те іншого поета, що полюбився йому. Григорій в “Борисові Годунове”, пробуджуючись і дивлячись на пишучого Пимона, говорить: Так точно дяк, у наказах поседелий.

Спокійно зрить на праві й винних, Добру й злу слухаючи равнодушно…

Останній рядок відгукнувся потім в “Думі” Лермонтова: До добра й зла ганебно байдужі На початку поприща ми в’янемо без боротьби… Так постійно продовжує він стих, думку, тему, уже існуючі, але продовжує по-своєму. Найбільше дарування, продовжуючи думку, висловлену іншим, передавати думку нову, невичерпно глибокої, повну поетичної сили, що скоряє покоління за поколінням, – от ще одна велика властивість особистості Лермонтова й свідомості його – геніального поета, прозаїка, драматурга


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Вірші Лермонтова, що ввійшли в історію