Вічні теми в оповіданнях Астафьева

Оповідання про простори великої сибірської ріки, безкрайній тайзі, блакиті й широчіні піднебесся, “нескінченне світобудови й міцності життя”, що “грає” у малій краплі й квітці, що зухвало вийшов назустріч холодним вітрам і чекає сонця, буквально переповнено художніми деталями, що несуть особливе навантаження. Оповідання про такі чудеса природи не може не захопити всякого, кому не далека краса рідного краю, хто відчуває себе частиною природи й цієї краси, здатний почувати радість і биття життя навіть у краплі й квітці Так, наприклад, у новелі “Крапля” В. Астафьевим була порушена важлива філософська проблема, що автор формулює в міркуваннях про краплю, що завмерла на “загостреному кінці довгастого вербового аркуша”. Крапля в автора оповідання – це окреме людське життя. І продовження існування кожної краплі полягає в злитті її з іншими, в утворенні потоку – ріки життя.

Так художня деталь знаходить найширше філософське значення, узагальнюється в сутність людського буття Надзвичайно важливі тут і міркування оповідача про дітей, у яких тривають людські короткі радості, доброчинні суми й просто життя.

Смерті ні, і у світі ніщо не проходить безвісти – от основна думка, виражена письменником в “Краплі”. У книзі ” Цар-Риба” є новела з такою же назвою. Видимо, автор надає їй особливе значення, тому хотілося б докладніше зупинитися саме на ній.

Игнатьич – головний герой новели. Цієї людини поважають односільчани за те, що він завжди радий допомогти радою й справою, за вправність у лові риби, за розум і тямущість. Це сама заможна людина в селі, все робить добре й розумно.

Нерідко він допомагає людям, але в його вчинках немає щирості.

Не складаються в героя новели добрі відносини й зі своїм братом У селі Игнатьич відомий як самий щасливий і вмілий рибалка. Відчувається, що він у надлишку має рибацьке чуття, досвідом предків і власним, знайденим за довгі роки. Свої навички Игнатьич часто використовує на шкоду природі й людям, тому що займається браконьєрством. Винищуючи рибу без ліку, наносячи природним багатствам ріки непоправна втрата, головний герой новели усвідомить незаконність і неблаговидность своїх учинків, боїться “сорому”, що може його осягнути, якщо браконьєра в темряві підкараулить човен рибнагляду.

Змушувала ж Игнатьича ловити риби більше, ніж йому було потрібно, жадібність, спрага наживи за всяку ціну. Це й зіграло для нього фатальну роль при зустрічі сцарь-рибой.

Отут художня деталь – опис риби – здобуває риси майже містичні: риба походила на “доісторичного ящера”, “вічка без вік, без вій, голі, що дивляться зі зміїною холодністю, чогось таїли в собі”. Игнатьича вражають розміри осетра, що виріс на одних “комашках” і “вьюнцах”, він з подивом називає його “загадкою природи”.

З того самого моменту, як побачив Игнатьич цар-рибу, щось лиховісне здалося йому в ній, і пізніше герой новели зрозумів, що одному не подолати з отаким чудовиськом Бажання покликати на підмогу брата з механіком витиснула всепоглинаюча жадібність: “Ділити осетра?.. В осетру ікри цебра два, якщо не більше. Ікру теж на трьох?!

” Игнатьич у цю мінуту навіть сам засоромився своїх почуттів. Але через якийсь час жадібність він почел азартом, а бажання піймати осетра виявилося сильніше голосу розуму Крім спраги наживи, була ще одна причина, що змусила Игнатьича помірятися силами з таємничою істотою.

Це молодецтво рибацька. ” А-А, була, не була! – подумав головний герой новели. – Цар-Риба попадається раз у житті, та й то не всякому Якову”. Відкинувши сумніву, “удало, із усього маху Игнатьич жахнув обухом сокири в чоло цар-рибу…”. Образ сокири в цьому епізоді викликає асоціацію з Раскольниковим.

Але герой Достоєвського підняв його на людину, а Игнатьич замахнувся на саму матір-природу.

Герой новели думає, що йому все дозволено. Але Астафьев уважає, що ця вседозволеність не може бути нічиїм правом. Із завмиранням серця стежить читач за двобоєм Игнатьича з таємничою рибою. Незабаром невдачливий рибалка виявився у воді, обплутаний своїми ж удами з гачками, впившимися в тіла Игнатьича й риби.

“Ріки цар і вся природа цар – на одній пастці”, – пише автор. Тоді й зрозумів рибалка, що величезний осетер “не по руці йому”.

Так він і знав це із самого початку їхньої боротьби, але “через отакий гади забувся в людині людин”. Игнатьич і цар-риба “пов’язалися однієї часток”, їх обох чекає смерть. Жагуче бажання жити змушує людини рватися з гачків, у розпачі він навіть заговорює з осетром. “Ну що тобі!..

Я брата чекаю, а ти кого?

” – молить Игнатьич. Спрага життя штовхає героя й на те, щоб перебороти власну гординю Він кричить: ” І-І-Ик!..” Игнатьич почуває, що гине. Риба “щільно й дбайливо жалася до нього товстим і ніжним черевом”.

Герой новели випробував марновірний жах від цієї майже жіночої пестливості холодної риби. Він зрозумів: осетер тиснеться до нього тому, що їх обох чекає смерть У цей момент людин починає згадувати своє дитинство, юність, зрілість. Крім приємних спогадів, приходять думки про те, що його невдачі в житті були пов’язані із браконьєрством.

Игнатьич починає розуміти, що звірячий лов риби завжди буде лежати на його совісті важким вантажем. Згадався героєві новели й старий дід, що наставляв молодих рибалок: “А ежли у вас, робяти, за душею што є, тяжкий гріх, сором який, варначество – не в’яжіться із царью-рибою, попадуться коди – отпушшайте відразу”. Слова діда й змушують астафьевского героя задуматися над своїм минулим.

Який же гріх зробив Игнатьич? Виявилося, що тяжка провина лежить на совісті рибалки. Поглумившись над почуттям нареченої, він зробив провину, що не має виправдання.

Игнатьич зрозумів, що цей випадок із цар-рибою – покарання за його дурні вчинки.

У цьому й проявляється головна думка новели й всієї книги: людини очікує розплата не тільки за варварське відношення до природи, але й за жорстокість до людей. Винищуючи у своїй душі те, що природа закладає споконвічно (доброту, порядність, милосердя, чесність, любов), Игнатьич стає браконьєром не тільки стосовно природи, але й до самого себе. Людина – це невід’ємна частина природи.

Він повинен жити з нею в згоді, інакше вона буде мстити за своє приниження, “скорення”.

Це затверджує Астафьев у своїй книзі. Звертаючись до Бога, Игнатьич просить: “Господи! Так розведи ти нас! Відпусти цю тварину на волю!

Не по руці вона мені!

” Він просить прощення в дівчини, що колись скривдив, і після цього цар-риба звільняється від гаків і спливає в рідну стихію, несучи в тілі “десятки смертельних уд”. Игнатьичу відразу легшає: тілу – тому що риба не висіла на ньому мертвим капіталом, душі – тому що природа простила його, дала ще один шанс на спокуту всіх гріхів і початок нового життя ” Цар-Риба” виховує почуття відповідальності й змушує задуматися кожного над словами автора про те, що за дурні вчинки людини обов’язково чекає відплата. Читається цей збірник новел з більшим інтересом, учить любити природу, виховує добре відношення до людини.

Ця книга робить людину-добріше й розумніше.



Вічні теми в оповіданнях Астафьева