Вічна боротьба добра в романі Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері”
Одним з головних образів – символів роману виступає величний собор, що носить ім’я Богоматері. Він будувався з XII по XV століття, внаслідок чого поєднав різні архітектурні стилі – романський, стиль раннього Середньовіччя і пізньо-середньовічну готику. Собор, що за християнською догматикою, є моделлю світу, виступає ареною земних пристрастей.
Від нього невіддільний і Квазімодо, який голосами своїх дзвонів “вливав життя у цю неосяжну споруду”, і похмурий абат Клод Фролло.
Квазімодо – художнє втілення теорії романтичного
Перше ми бачимо у протиставленні краси Есмеральди і потворності Квазімодо, друге – у протиставленні душевної краси Квазімодо і внутрішньої темноти Клода Фролло.
Якщо Квазімодо лякає своєю потворністю, то Фролло викликає страх тими таємними пристрастями, які спопеляють його душу: “Від чого облисів його широкий лоб, від чого голова його
Клод Фролло – справжній романтичний злочинець, охоплений нсеперемагаючою, непереборною пристрастю, здатний лише на ненависть, на руйнування, що призводить до загибелі не лише безвинної красуні Есмеральди, а і його самого.
Чому ж носієм і втіленням зла у Гюго є католицький священнослужитель? Це пов’язано з певними історичними реаліями. Після 1830 року у передових верствах французького суспільства виявляється і пстра реакція проти католицької церкви – головної опори старого режиму.
Закінчуючи свою книгу 1831 року, Гюго бачив, як розлючений натовп громив монастир Сен-Жермен-Л’Оксеруа і палац архієпископа в Парижі, як селяни збивали хрести з каплиць при великих дорогах. Проте Клод Фролло – це образ не лише історично зумовлений. Можливо, він навіяний і тими величезними зрушеннями, які відбулися у світосприйнятті сучасників Гюго.
Невідоме походження Квазімодо, фізична потворність і глухота відокремили його від людей. “Кожне звернуте до нього слово було знущанням або прокльоном”. І Квазімодо всотав у себе людську ненависть, став злим і диким.
Але за його потворною зовнішністю ховалося добре, чуйне серце. Автор показує, що нещасний горбань здатен на глибоке і ніжне кохання. Любити Есмеральду, обожнювати її, охороняти від зла, захищати її, не шкодуючи власного життя, – усе це раптом стало метою його існування. Клод Фролло – це теж своєрідний символ – символ вивільнення з-під влади догм.
Проте все в житті сповнене протиріч. І скептик ; Фролло, відкинувши церковну догму, перебуває в полоні марновірств і забобонів: дівчина, яку він кохає, здається йому посланницею диявола. Клод Фролло пристрасно кохає Есмеральду – і віддає її в руки катів. Він знає прив’язаність до нього Квазімодо – і зраджує це почуття.
Він Іуда, але не” той, якого малювала пристрасна уява його шанувальників, а той, який став символом зради і підступності.
Поруч з образом Клода Фролло художньо достовірний образ капітана Феба де Шатопера. Красива зовнішність і блиск мундира приховували пустоту, легковажність і внутрішню убогість цього молодого : дворянина. Сили зла, шо керують вчинками Клода Фролло, кинули виклик Собору – символу світла, добра, християнства.
Собор ніби ; висловлює своє незадоволення, попереджає, що архідиякона буде покарано. Зрештою, саме Собор допомагає Квазімодо помститися Клоду ‘ Фролло: “Під ним зяяла безодня… Він звивався, докладаючи нелюдських зусиль, щоб залізти по жолобу на балюстраду. Але його руки ; ковзали по граніту, його ноги, дряпаючи почорнілу стіну, даремно шукали підпори…”
Передаючи суттєві риси епохи, В. Гюго разом з тим не завжди при – , тримувався достовірності в зображенні минулого. У центрі роману він поставив образ Есмеральди, красивої дівчини, вихованої циганами. Він її зробив втіленням душевної краси і гуманності.
Цей роман-‘ тичний образ привнесений автором в обстановку XVстоліття. В. Гюго, дещо спрощено уявляв, що в світі постійно відбувається боротьба між; добром і злом, і створював свої позитивні образи, виходячи з абстрактної ідеї добра, не звітуючи про те, як могли сформуватися ці позитивні-характери в конкретних умовах життя.
У своїй передмові до “Кромвеля” Гюго проголошував, шо християнська доба дала нове розуміння людини як істоти, що об’єднує начала тілесні й духовні. Перше – скуте бажанням і пристрастями, друге – вільне, здатне на крилах захоплення і мрії піднятися в небо. Отже, і література мусить вмістити в собі контрасти приземленого і піднесеного, потворного і прекрасного, проникати в рухливу, мінливу, суперечливу сутність реального життя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...