Ви хочете створити народне мистецтво?

Міркуючи про її соціальний аспект, Ромен Ролан у своїй книзі про народний театр писав: “Ви хочете створити народне мистецтво? Почніть зі створення народу – народу, що був би досить вільний від турбот, щоб насолоджуватися мистецтвом, народу, що мав би дозвілля, що не був би роздавлений нестатком, непосильною працею, народу, не одурманеного всілякими марновірствами, фанатизмом праворуч і ліворуч, народу – владаря своєї долі, народу – переможця в боротьбі, що розігралася в цей час”. Тому майбутнє суспільство, до кінця вирішуючи проблему

наближення “народу до мистецтва” і “мистецтва до народу” (Ленін), піднімаючи художню культуру на новий щабель, робить її цінності надбанням всіх членів суспільства й поверне кожному мистецтву “самого себе”, відкриваючи перед ним необмежені перспективи естетического розвитку У цій художній культурі театру має бути зайняти місце нітрохи не менше того, котре він займав в епохи свого вищого розквіту.

Перейнятий святковістю з її особливою врочистою, піднятою атмосферою, інтенсивним спілкуванням людей, він буде виступати як справжній суспільний форум.

Є всі” підстави погодитися

з Ю. Завадским, що пише: “У театрі майбутнього чутливий взаємозв’язок між сценою й залом для глядачів стане особливо міцної, невіддільної”. Не можна не погодитися й з академіком С. Г. Струмиліним, що затверджує: “Ми ще не проникнули в таємниці колективної психології й не можемо пояснити, як народжується “пояс” взаємного тяжіння душ і які психічні струми виникають між видатним ученим, неабияким музикантом, талановитим актором і їхньою аудиторією. Але вони, безсумнівно, виникають.

У спаяних узами дружби й постійного співробітництва колективах майбутнього такі “весни” щиросердечного підйому й солідарної дії будуть сильніше й естественнее. И навіть самі неприборкані страсті окремих осіб будуть всі успешнее стримуватися у своїх проявах загальним колективом у границях розуму й гуманності”. У міру все більшого твердження колективного початку в нашім житті цьому суспільному значенню театру призначено, очевидно, зростати: його можна представити в ролі своєрідного художнього центра спілкування людей, центра в якому все – і зміст подань, і архітектура, і інтер’єр – пронизані ідеєю колективізму й людської солідарності, пафосом твердження діючого початку. Слова Р. Ролана з передмови до однієї з “Драм Революції” (“Дантон”) добре характеризують саму природу соціальної функції театру: “Під впливом видовища, що зображує дію, повинна виникнути воля до дії”.

Вона особливо чітко вимальовується на тлі суміжних мистецтв: з одного боку, кіно, мистецтва, більше буденного, але здатного охопити всю сферу свідомості й практики людини, як би безмежна вона не була, і розповісти про це відразу мільйонам людей; з іншого боку – телебачення, найбільш індивідуального по характері сприйняття, але мистецтва, що перебуває поруч із кожним,, менш масштабних форм, але поглибленої уваги до людської особистості й разом з тим засобу “художньої інформації”, “естетического вікна” у навколишній світ.

Не конкуруючи й не заміняючи, а опираючись на своє естетическое своєрідність і доповнюючи один одного, відповідаючи високо розвиненим і диференційованим естетическим потребам людини, театр, кіно, телебачення зможуть найбільше ефективно виконати свою важливу роль видовищних мистецтв у художній культурі майбутнього Уже цей короткий аналіз взаємин театру, Кіно й телебачення демонструє всю неспроможність і в соціальному, і в естетическом плані ідей кіно – телецентризму (так само як і лежачих за ними подань про шляхи розвитку художньої культури). Одночасно він містить у собі ще один, особливо важливий для нас, методологічний урок, виявляючи глибоку внутрішню взаємозалежність естетических характеристик мистецтва. Він показує, що при всій своїй близькості ці мистецтва відрізняються різною вибірковістю до різних аспектів відносини людини до дійсності й виконують різні естетические функції; що театр по самій своїй грайливій природі переважно пов’язаний з областю прямих, безпосередніх відносин людей друг до друга – специфічними умовами, при яких це в більшій мері “мистецтво для всіх”, чим “мистецтво для кожного” (якщо скористатися умовною термінологією А. Довженко), служить “щиросердечним запитам сучасного глядача” (Вл. И.

Немирович-Данченко), установлюючи з ним обопільний контакт. Тільки в рамках цих особливостей змісту й форми театр реалізує свій естетический потенціал, особливостей, які накладають свою печатку й на драму