Твір по оповіданню Бориса Грінченко “Олеся”

Оповідання “Олеся” починається з розповіді про далекі часи. Невеличке українське село розташоване серед боліт Волині. Татари та турки, які робили набіги на нашу землю, часто обминали це поселення, бо воно ховалося поміж лісів. В одній із хатин проживав старий козак Данило.

Колись він хоробро воював проти всіляких зайд, був добрим запорозьким козаком, але довелося йому зазнати й неволі. Потрапив Данило в турецький полон, багато літ довелося там пробути, аж поки не визволили з рабства козаки. Повернувшись у рідне село, став розводити

бджіл, господарювати. Жінка його давно померла, і він прийняв до себе двох сиріт: дівчинку Олесю та хлопця-стрибунця Михайлика.

Олеся була старшенькою, мала уже років шістнадцять. Жили вони в дружбі та згоді. Дід Данило часто розказував про турецьку неволю, діти уважно його слухали.

Часто ті розповіді закінчувались згадкою про те, як Данило знайшов дітей після нападу татарів на село: “Прийшов ранок. Пішов я поміж трупами і знайшов тебе, Михайлику. Ти лежав і плакав біля мертвої матері.

Тут і батько твій був з розрубаною головою… і твій тут батько й мати були, Олесю, мертві… А тебе вже я потім знайшов

у лісі. Ти забігла якось туди…” Велике враження на дітей справляли не лише спогади, а й дідові слова, які глибоко запали в серце Олесі: “Кожен чоловік повинен боронити від усякого ворога рідний край, не жаліючи свого життя”.

Якось у неділю діти зібрались по ягоди. Дід попереджав, щоб вони тільки не йшли до багновища. Довго старий дивився дітям услід, немов відчував щось недобре.

Коли діти відійшли від села верстов з п’ять, то Михайлик побачив у степу чужих людей на конях – то були татари. Олеся їх упізнала:

“Татари! Вони приїхали на Вкраїну палити села, убивати або забирати в неволю людей. Ось-ось вони побачать їх і заберуть. Олеся вхопила Михайлика за руку і мовчки потягла в кущі”.

Дівчинка здогадувалась, що татари шукають село. І як тільки побачать його, то спалять хати, людей пограбують, старих повбивають, а молодих заберуть в полон. Треба якось попередити людей, і Олеся вирішує послати Михайлика в село. “Братику! Біжи лісом додому, скажи дідусеві, що йдуть татари. Чуєш?..

Біжи, а то дідуся вб’ють”, і Михайлик щодуху побіг.

А Олеся вирішила, поки Михайлик добіжить, якось затримати татар. Вона вийшла з-за куща і пішла попід лісом у протилежний бік від села. Вороги, помітивши дівчинку, кинулися до неї, наказали показати дорогу.

Олеся погодилась і повела їх за собою. Довго кружляли вони поміж болотами, а потім дівчинка зупинилась і сказала: “Я не поведу вас далі, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в цей ліс, і ви не вийдете відціль”. Татарин ударив Олесю ножем у груди, вона упала, “її голівонька схилилась, і чиста душа покинула тіло”.

Тим часом Михайлик попередив односельців і ті швидко повтікали в ліс, просиділи там цілий день. Коли закінчились харчі, вони повернулися додому, і дід Данило умовив пошукати Олесю. У лісі, серед болота, люди побачили коней.

Татар там не було (вони, мабуть, потонули в багнюці). Дід натрапив, на тіло Олесі – дівчинка лежала з арканом на шиї. Люди зрозуміли, що вона своєю смертю врятувала їх усіх. “Зробили мари з гілок і понесли дороге тіло додому”.

Другого дня всім селом ховали Олесю. Над її могилою дід Данило сказав: “Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життяі Дай, Боже, всякому такої смерті!” Ці слова має запам’ятати кожен, хто хоче прожити життя як вірний син рідної землі.

Оповідання “Олеся” – невеличке, його можна повністю прочитати на уроці. Воно може справити велике враження, коли вчитель прочитає цей твір сам,- виразно, емоційно, з глибоким почуттям.