Твір не тему – Сучасне звучання романа М. О. Булгакова “Майстер і Маргарита”

Михайло Булгаков, автор, чия творчість багато років відбиває гострі проблеми сучасності, порівняно недавно став доступний широкому колу читачів. І ті питання, які в незвичайній, містико-фантастичній формі піднімає автор у романі “Майстер і Маргарита”, так само актуальні зараз, як і в той час, коли роман був написаний, але не з’явився в пресі.

Атмосфера Москви, самобутнього й неповторного її світу, де з перших сторінок роману переплітаються долі героїв, захоплює читача, і звучить вічне питання про протиборство і єднання Добра й Зла

в епіграфі добутку. І вміння автора на тлі дріб’язковості й низькості побуту, зрад і боягузтва, підлості й хабарництва покарати або великодушно простити, поставити глобальні проблеми поруч із самими незначними – от те, що змушує читача разом з автором любити й захоплюватися, гудити й карати, вірити в реальність незвичайних подій, принесених у Москву Князем Тьми і його свитою.

Булгаков одночасно відкриває й сторінки побуту Москви, і фоліант історії: “У білому плащі із кривавою підбивкою, що шаркає кавалерійською ходою” входить на сторінки роману прокуратор Іудеї Понтій Пілат, “тьма, що прийшла

із Середземного моря”, накриває ненависний прокуратором місто, зникає все в гуркоті грози над Єршалаїмом, відбувається страта на Лисій горі… Страта Добра, страта, що відкриває у всій наготі своєї гірший пороть людства – боягузтво, за яким стоїть й жорстокість, і малодушність, і зрадництво. Це страта Ієшуа Га-Ноцри, Христа, піднесення через страждання й прощення – чи не так з’являється перед читачем у романі провідна нитка його – любов Майстра й Маргарити? І боягузтво жорстокого прокуратора, і розплата його за малодушність і низькість – чи не втілення це всіх тих пороків московських хабарників, негідників, перелюбників і боягузів, покараних всемогутньою рукою Воланда?

Але якщо Добро в романі – це світло й спокій, прощення й любов, то що ж таке Зло? Воланд і його свита відіграють роль сили, і сам Сатана в романі – судить Зло, але й караючим Злом. Що ж і хто ж те Зло, що сатирично й фантастично зображує Булгаков?

Починаючи з Никанора Івановича, смішного своєю показною порядністю, насправді ж “випали й шахрая”, автор описує “Будинок Грибоєдова”, викриваючи літераторів, і, нарешті, переходить до видовищного сектора – під пером митецького письменника, немов обпадає “порох”, як на балі в Сатани, з фігур. І відкривається їхня щира личина – пороки шпигунства, виказування, обжерливості витають над великим містом – тоталітарною Москвою. Фантастичні алегорії непомітно приводять читача до критичного моменту – балу в Сатани в ніч весняної повні. “І було опівночі бачення в саду…” Так закінчується опис грибоєдівського ресторану під розпачливі лементи “Аллілуйя!”. Покаранню пороків передує раптово, що відкрилася на балі правда: хвилею вливаються “гості” Сатани – “королі, герцоги, самогубці, повішеники й звідниці, донощики й зрадники, детективи й розбещувачі”, хвилею ллється загальносвітовий порок, пінячись у басейнах із шампанським і коньяком, божеволіючи від оглушливої музики оркестру Іоганна Штрауса; пульсують під тисячами ніг масивні мармурові, мозаїчні й кришталеві підлоги в дивовижному залі. Наступає тиша – наближається момент розплати, суду Зла над Злом, і, як підсумок кари, звучать над залом останні слова: “Кров давно пішла в землю. І там, де вона пролилася, уже ростуть виноградні грона”.

Умирає порок, минаючи кров’ю, щоб воскреснути в завтрашньому дні, тому що не можна вбити Зло Злом, як не можна викорінити вічне протиріччя цієї боротьби, покритої таїнством місячних ночей…

І цією поетичною, ліричною, наповненою фантастикою, залиті срібним світлом або шумливою грозою місячні ночі – невід’ємна частина тканини роману. Кожна ніч повна символів і таїнств, самі містичні події, пророчі сни героїв відбуваються в місячні ночі. ” таємнича фігура, що ховається від світла,” відвідує в клініці поета Бездомного. Охоплено містикою й повернення Майстра. “У кімнату ввірвався вітер, так що полум’я свіч у канделябрах лягло, розгорнуло вікно, і в далекій висоті відкрилася повна, але не ранкова, а опівнічний місяць.

Від підвіконня на підлогу лягла зеленувата хустка нічного світла, і в ньому з’явився нічний Іванушкін гість”, витягнутий темною й владною силою Воланда. І як не має спокою в місячні ночі Майстер, так і герой Іудеї, вершник Понтійський Пілат, терзає Дванадцять тисяч місяців за помилку, доконану в одну ніч. Ніч, що відбулася дві тисячі років тому, ніч, коли “у напівтемряві, на ложі, що закриває від місяця колоною, але з місячною стрічкою, що тягнеться, від щаблів ганку до постелі” прокуратор “втратив зв’язок з тим, що було довкола нього в дійсності”, коли усвідомив порок свого боягузтва, уперше рушив по світній дорозі й пішов по ній нагору прямо до місяця. “Він навіть розсміявся в сні від щастя, до того все зложилося прекрасно й неповторно на прозорій блакитній дорозі. Він ішов у супроводі Бангі, а поруч із ним ішов бродячий філософ.

Вони сперечалися про щось дуже складному й важливому, ні в чому не сходилися, і жоден з них не міг перемогти іншого. Страти не було! Не було. От у чому принадність цієї подорожі нагору по сходам місяця”.

Але тим страшніше було пробудження відважного воїна, що не злякався в Доліні Дівши, коли люті германці ледве не загризли Крисобія – Великана. Тим страшніше було пробудження ігемона. “Банга заричав на місяць, і слизька, як би укочена маслом, блакитна дорога перед прокуратором провалилася”. І зник бродячий філософ, сказавши слова, що вирішили через тисячоріччя спокути гріха долю прокуратора: “Я прощаю тебе, шемон”. Через тисячоріччя Майстер зустрів свого героя й одною останньою фразою закінчив роман: “Вільний!

Вільний! Він чекає тебе!”

Зробити прощення для душі, що надолужила гріх стражданням і самовідданістю. Дарований не світлом, але спокій любові Майстра й Маргарити, незвичайному почуттю, пронесеному героями через всі перешкоди життя. “Хто сказав, що немає на світі теперішньої, вічної, вірної любові?” В одну мить полюбила Маргарита Майстра, довгі місяці розлуки не зломили її, і єдино коштовним було для неї в житті не добробут, не блиск всіх зручностей, якими вона володіла, а обгорілі сторінки “грози над Єршалаїмом” так засохлі серед них пелюстки троянди. І незвичайна воля гордості, любові, справедливості Маргарити, чистота й чесність Майстра дали закоханим “чудовий сад” або “вічний притулок”. Але де це? На землі?

Або в тих таємничих вимірах, де відбувалося торжество балу Сатани, де в ночі летіла оголена Маргарита над “водним дзеркалом, у якому пропливав другий місяць”?

Місячна ніч поєднує таїнства, стирає границі простору часу, вона страшна, безмежна й таємнича, весела й смутна,.. Смутна для того, хто страждав перед смертю, хто летів над цією землею, несучи на собі непосильний вантаж. “Це знає утомлений. І він без жалю залишає туман землі, її болота й ріки, він віддається з легким серцем у руки смерті, знаючи, що тільки вона одна заспокоїть його”. А ніч божеволіє, “місячний шлях скипає, з нього починає хльостати місячна ріка й розливається в усі сторони.

Місяць панує й грає, місяць танцює й пустує”. Вона обрушує потоки світла на землю, приховує перевтілення Воланда, що залишає світ людей, що зробив свою місію на землі, владною рукою на ніс удар Злу. Залишає землю забираючи з собою тьму, як залишав її дві тисячі років тому бродячий філософ, зі смертю уніс із собою світло.

Але на землі триває вічна боротьба Добра й Зла.