Туга за Україною в творах Тараса Шевченка

Т. Г. Шевченко — великий український письменник. З дитинства він поряд з простим українським народом, з мальовничою природою України, і усією душею любив їх. Заслання, каземати, воєнна муштра пригнічували поета, але не зломили його волі.

Ще сильнішою стає його любов до України, ще важчим — сум за нею. Чи повернеться він знову до рідного краю, чи побачить рідних, дорогих серцю людей? І уявляються поету мальовничі картини, і заступають сірі стіни каземату. Тоді ніби розчиняється загратоване вікно, вриваються пахощі рідного поля, вишневого садка:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть…

Краса вільного життя. Поезія хліборобської праці. Радість сімейної вечері.

Такими прагне бачити поет рідні села. Любов до трударів привела його за ці грати, поставила перед лицем бездушних, жорстоких охоронців режиму. Може, доведеться навіть загинути в неволі. Та не про себе журиться поет, його хвилює доля поневоленого народу:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні,

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені…

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені!..

За це і судять народного поета, намагаються розтерзати живе, налите вогнем Прометея серце. Та не вбити любов до України у її поета.

Любітеся, брати мої,

Украйну любіте, —

Звертається поет до своїх союзників. Як перлини гарячих сліз, зібрав він написані в казематі вірші і за халявою солдатського чобота поніс у заслання, щоб передати трепетні слова любові до рідного народу майбутнім поколінням.

Переповнюється скорботою душа поета-пророка. Там, на Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!

У ярмах лицарські сини…

«Караюсь, мучуся, але не каюсь!» — відповідав він своїм катам.

Не раз кров’ю обливалась душа великого поета. Бо душа поета — то душа великого народу. Не закути її у кайдани.