Трагедія людини й природи в добутку Астафьева “; Цар-Риба”

“Лементом изболевшейся душі” назвав Василь Биків цей добуток Астафьева. І дійсно, факти жорстокості, насильства, звірства, шаленого хамства, нахабного навіженства, підлого самовдоволення, зібрані головним героєм роману, оперуповноваженим Леонідом Сошниним, змушують автора-оповідача, що називається, возопить: “…Отчого російські люди споконвіку жалісливі до арештантів і найчастіше байдужі до себе, до сусіда – інвалідові війни й праці?

Готові останній шматок віддати засудженому, костолому й кровопускателю, відібрати в міліції

злісного, що тільки що бушував хулігана, якому заламали руки, і ненавидіти співмешканця за те, що він забуває виключити світло в туалеті, дійти в битві за світло до того ступеня ворожості, що можуть не подати води ближньому, не торкнуться в його кімнату… ” Хоч сам-те Астафьев посилається на Ницше й Достоєвського, думаючи, що вони ще сторіччя назад “майже дістали до гнилої утроби людини”, однак, на його думку, зсув моральних критеріїв відбувся саме в той час, що офіційно називалося “розвиненим соціалізмом”: “Беззаконня й закон для деяких мудреців розмили дамбу, возз’єдналися й заюшили єдиною хвилею на приголомшених людей, розгублено й приречено чекають своєї долі”. Вільно або мимоволі напрошується питання: чому таке відбулося в 1980-е роки?

Які суспільні процеси спровокували розхитування моральних підвалин? На це питання Астафьев, у загальному-те ніколи що не йде від прямих публіцистичних відповідей, якщо вони в нього є, не дає прямої відповіді. Може бути, відповідь – у тій атмосфері суму особливого роду, суму, якщо можна так сказати “буттєвої”, що огортає весь дискурс, що увібрав у себе весь мотлох карної хроніки, весь сміття побуту й вдач провінційного російського міста Вейска.

Це атмосфера, що ненастирливо змушує замислюватися про короткий строк людини на землі, про крихкість його оболонки, про ранимости душі, про необхідність жалю й співчуття. Словом, це та сама атмосфера, що в оповіданні “Життя прожити” була пов’язана з образом Єнісею.

В “Сумному детективі” немає такого цільного образа-лейтмотиву, але з окремих подробиць, деталей, немов би мимохіть кинутих фраз складається така емоційна атмосфера, у якій усе, що так чи інакше зазіхає на людське життя, небрежничает нею, її малими й більшими радостями, з’являється морально й естетически безглуздим, а те й огидним, низинним, підлим В оповіданні “Життя прожити” численна Лелькина орава вистояла тому, що у важкий час все крепко схопилися дружка за дружкові. І в “Сумному детективі” та ж, тільки по-іншому реалізована ідея: вуж на що грішно, безглузді в поводженні й учинках тітка Грануючи й Лавря-Козак, бабка Тутишиха й Чича-Кочегар, а все-таки в них, на відміну від ситих провінційних снобів Пестеревих або від що вміє жити милицейско-ресторанної пари Лободи, є та частка ладу, ті осколки серцевої чуйності й залишки теплоти, які зберігаються з тих часів, “коли треба було не тільки триматися разом, але разом і исхитряться, щоб вистояти”. Виходить, – якщо додержуватися логіки автора “Сумного детектива” – ідея ладу народилася на грунті гіркого нестатку? Як ідея порятунку людини від голоду й холоду за допомогою сполучника з іншими настільки ж безпомічними перед особою голодної смерті людьми?

Сполучник цей міг триматися лише на придушенні людиною в собі “звіра”, на підпорядкуванні своїх бажань законам взаємодопомоги й жалі. Доконана або недосконала була ця моральна система – інше питання. Але як якась висока, ідеальна норма відносин людини й суспільства вона була, звичайно ж, доброчинна.

А що ж трапилося з нею у відносно благополучні роки? Чому вона захиталася?

Уже чи не тому, що страх голоду, бездомья, разутости й раздетости, на якому трималася колишня ідея ладу, поступово станув? А в кого ж перетворюється людина, із плечей якого спав вічний страх за завтрашній шматок хліба, якого вже не зв’язує почуття боргу перед тими, з ким у сполучнику й взаємодопомозі вдавалося перемогать нестаток, що не навантажений ніякими іншими, настільки ж життєво необхідними обов’язками перед іншими людьми? У ситого хама він перетворюється – говорить Астафьев. Відомо, що “звір” у людині прокидається, коли голодний шлунок виривається з-під вузди розуму. (Про це страшне явище нагадали в “Блокадній книзі” А.

Адамович і Д. Гранін.

) Але от чому прокинувся “звір” у тих чотирьох хлопцях, що згвалтували стару тітку Граную, у доброму молодцю, що “заколов мимохідь трьох чоловік”, у тім петеушнике, що завзято розбивав голову молодій вагітній жінці, у п’яному “орлу” із Крайньої Півночі, що покатався на самоскиді, угробивши при цьому молоду мати з дитиною й ще чотирьох людей, що підкрутилися на шляху? У цих фактах, наведених в “Сумному детективі”, потрясає безкорисливість вчиненого. Страшно, дико звучить, але адже правда!

Тому що знущалися й убивали не з голоду, не від разутости-раздетости, не від несправедливості й принижень, а просто так. “Зверина, – говорить Астафьев, – народжується найчастіше покірністю нашої, безвідповідальністю, безалаберностью”.

І справді, покірність і безвідповідальність – дві сторони однієї медалі, а безалаберность – їхній прямий наслідок. Покірність поневолює душу, позбавляє її волі. А звільнення від відповідальності розкладає душу, приводить до атрофії совісті. Так що й для стародавнього холопа, і для сучасного хама закон життя один, той, про яке з гіркотою нагадав В.

Астафьев, – для них “жити, начебто долілиць по ріці плисти!”. Але диалогизм публіцистичного дискурса спрямований не тільки в одну сторону – від автора до читача, у нього виявляється й протилежний вектор – від читача до автора. Адже ті картини, які пластично відтворені на сторінках “Сумного детектива”, уже входять на згадку читача, і той починає самостійно співвідносити їх зі словом Автора. І часом у читача може виникати незгода з його рацеями.

Так, з пам’яті читача, якого Автор намагався дошкулити своїми дуже щиросердечними словами про чоловіка й дружину, не можуть зникнути сцени сімейного життя, у великому числі виявлені на сторінках “Сумного детектива”: як Чича-Кочегар з лопатою напереваги влаштовував “фізкультуру” тітці Грані навколо котельні, а залізничний обхідник Адам Зудин ганявся за своєю придбаною Евой “з ломом і шляховим молотком”, як найдобріший Маркел Тихонич у порядку виховання батожком “витягнув по широкій спині” свою горлату Евстолию Сергіївну, як, нарешті, оперуповноважений Сошнин, гуманіст і письменник, заученим болючим прийомом саджав на підлогу свою дружину Лерку, що виливає потоки лайки. Як тільки читач згадає це, так всі щиросердечні слова автора щодо сімейного ладу здадуться в найкращому разі декламацією. Отут куди більш виразно виступає думка про рятівну силу порядку, порядку за всяку ціну, без усяких там “інтелігентських штучок”. Якщо навіть у сім’ї порядок часом установлюється лише за допомогою “батожка” або міліцейського прийому, то вже стосовно всяким там покидькам з-під сходів або п’яних молодців на “Камазах” управа потрібна крута.

Така об’єктивна логіка “Сумного детектива”.

И все-таки те, що “позначилося” в “Сумному детективі”, трохи відрізняється від того, що публіцистично декларує автор. Так, у його прямому слові часом прослизає туга за не дуже забутому старим “порядком”.

А от у його голосі, в інтонаціях, в емоційному розжаренні стільки щиросердечної чуйності, стільки серцевого болю, стільки серцевої турботи про землю рідної й людях на ній, чується щось інше, а саме почуття нової відповідальності – відповідальності людини, що проникли самосвідомістю хоронителя й захисника життя