Тема твору: Подвиг людини на війні

Пам’ять серця змушує знову Й знову письменників і читачів вертатися до теми подвигу народу на війні. Ця тема невичерпна, неосяжна; важко перелічити все, що написано про війну. У своєму творі я хочу насамперед розповісти про подвиг письменників-фронтовиків.

Подвиг радянського народу був також подвигом літератури.

В перший день війни на мітингу радянських письменників пролунали такі слова: “Кожний радянський письменник готовий всі свої сили, весь свій досвід і талант, всю свою кров, якщо це знадобиться, віддати справі священної

народної війни проти ворогів нашої Батьківщини”. Ці слова були виправданні. Із самого початку війни письменники відчули себе “мобілізованими й покликаними”. Біля двох тисяч письменників пішли на фронт, більше чотирьохсот з них не повернулися.

Фронтові письменники повною мірою розділяли зі своїм народом і біль відступу, і радість перемог. Георгій Суворов, письменник-фронтовик, що загинув незадовго до перемоги, писав: “Своє добре століття ми прожили як люди, і для людей”. Письменники жили одним життям з народом, що бореться: мерзнули в окопах, ходили в атаку, робили подвиги й…писали.

Серед

письменників-фронтовиків минулого й жінки. Зовсім юна Ю. Друніна писала про себе й своїх перевесниць. Їй же належать незабутні рядки: Я тільки раз видала рукопашний. Раз – наяву. І тисячу – у сні.

Хто говорить, що на війні не страшно, Той нічого не знає про війну.

Так, було страшно: земля здригнулась від розривів бомб і гуркоту гітлерівських танків, ревіння літаків, стогонів поранених; було страшно бачити вмираючих поруч, але люди робили самовіддані вчинки. Мені хочеться відзначити, що письменники розповідали про жорстокі дні правдиво, без прикрас, продовжуючи традиції Л. М. Толстого, що проголосив правду найважливішим принципом творчості.

Добутки письменників кликали людей на боротьбу проти ворогів, надихали на подвиги. Глибокий вплив на людей робила пісня “Священна війна” на вірші В. Лебедєв-Кумачу. Так. наприклад, у своїх спогадах командир батальйону потрапив в вороже оточення, пишуть: “Люди, що вже були у відчаї перемогти, знайшли віру в себе й виграли бій, почувши з рубання приймача: Нехай лють шляхетна Скипає, як хвиля, Іде війна народна, Священна війна”.

Я схиляюся перед тим, що, потрапляючи в найтяжкі умови, письменники й поети залишалися вірними своїй справі. Татарський поет Муса Джаліль, будучи важко пораненим, потрапив у полон. Але він не зламався, не упокорився зі своєю долею, не встав на коліна перед ворогами.

У полоні Муса Джаліль створив підпільну антифашистську організацію. Але поет був відданий, а потім переведений у берлінську в’язницю Моабит. Кинутий у кам’яний мішок Моабитської в’язниці, скований по руках і ногам, але не зломлений духом, Муса не припинив боротьби.

Тепер у нього залишилася єдина зброя – слово.

Не схилю колін, кат, перед тобою, Хоча я в’язень твій, я раб у в’язниці твоїй. Прийде моя година – умру. Але знай: умру я стоячи, Хоча ти голову відрубаєш мені, лиходій.

Це вірш – самовідданий двобій Джаліля в Моабите з фашистськими катами, свідчення величезної сили духу, непоказної, спокійної мужності. Міркуючи про подвиг людини на війні, я мимоволі згадую книгу Б. Л. Васильєва “А зорі тут тихі…”. Ми звикли, що війна – справа чоловіча, а Борис Васильєв зумів повернути тему війни такою стороною, що мене вразила – війна й дівчата.

Женя Комелькова, Рита Осяніна, Соня Гурвіч, Ліза Бричкіна, Галя Четвертак… Кожна з них могла б жити, виховувати дітей, приносити радість людям… Але була війна. Ніхто з них не встиг здійснити свої мрії, вони не встигли прожити свої власні життя.

В. Васильєв показує, що джерелом подвигу була любов до Батьківщини, що бідує в захисті. Старшині Васькову здається, що позиція, що займає він і дівчата, – найважливіша. І таке почуття в нього було, немов саме за його спиною вся Росія зійшлася, немов саме він, Федір Євграфович Басків, був її останнім сином і захисником. І не було в усьому світі більше нікого: лише він, ворог та Росія.

Не можна не сказати про подвиг людей, які працювали в тилу, тому що хліб, вирощений працею жінок і дітей, – це теж зброя, і сила цієї зброї велика. Вражає мужність ленінградців. Саме вони відстояли місто від натиску гітлерівських полчищ, саме вони створили льодову дорогу, зберегли потрібні виробництва.

Ленінградці зберегли чистоту й абсолютний порядок, творили мистецтво під суцільним артилерійським обстрілом і безперервним бомбуванням.

Ольга Берггольц, поетеса-блокадниця, “дихаючи одним подихом з Ленінградом”, писала про ці дні:

Пишаюся, що в ці дні, як ніколи, ми знали натхнення праці. У бруді, у мороці, у голоді, у сумі, де смерть, як тінь, тяглася по п’ятах, такими ми щасливими бували, такою волею бурною дихали, що онуки позаздрили б нам.

Для мого покоління Велика Вітчизняна війна – далека історія. Але історія, що хвилює нас, учить дорожити волею Батьківщини, учить доброті, людяності, любові до людей. Тема подвигу людини на війні вічна.