Світ реальний і фантастичний, чи як писати твір по роману М. О. Булгакова “Майстер і Маргарита”

У літературі чимало добутків, у яких “переплітаються” світи реальний і фантастичний. Це й “Іліада” Гомера, і “Божественна комедія” Данте, і романтичні балади Жуковського. Поява реалізму (двадцяті роки XIX століття) практично вивело із уживання даний прийом.

Тим більше важливим стала поява роману “Майстер і Маргарита” з його унікальною просторово-тимчасовою структурою.

Подібна концепція не є винаходом Булгакова. Про існування мнимого світу говориться, наприклад, у книзі П. Флоренського “Давності в геометрії”,

також у ньому сформульована ідея про троїчного буття. Але автор “Майстра й Маргарити” полемізує із ученим, тому що останній трактував Сатану як “мавпу Бога”, а мнимий світ населений силами Світла.

Філософське обгрунтування розглянутої концепції дається в працях Г. Сковороди.

Отже, структура роману будується за принципом існування трьох світів: земного, біблійного й Вічного. Останній – сполучна ланка між першими двома, вона допомагає виявити подібність між зустріччю на Патріарших ставках і допитом Ієшуа Га-Ноцрі – ці події відбулися в той самий день календарного року.

Між світами

існує й композиційний зв’язок, у романі вони переплітаються. “Древні” глави вводяться по-різному: як оповідання Воланда й супровідне його бачення, як сон Івана Бездомного і як уривок з роману Майстра. Ці глави виділені й стилістично: у них з’являється розміряний ритм оповідання, знову прихожа гнучкість мовлення створює відчуття реальності що відбувається. Існують у романі ситуації, що повторюються у всіх трьох світах, – у такий спосіб Булгаков прагнув зробити зв’язок часів очевидним. Легко простежуються збіги в описі погоди ( Гроза в Єршалаїмі й у Москві).

Найчастіше це – прямі ремінісценції.

Також повторюється образ мармурових сходів: вони присутня й у древніх главах, і на балі в Сатани. Цікавий і образ юрби, що виникає під час страти Ієшуа, на балі й у черзі у вар’єте.

Зв’язок часів виявляє й знаменита фраза “…П’ятий прокуратор Іудеї, вершник Понтій Пілат”. Вона ж завершує оповідання в різних світах: біблійному – у главі 26, вічному – у главі 32 і в московському – в епілозі. Кожний із цих світів має також свої тимчасові особливості: у першому дія триває один день (одне із трьох єдностей класицизму; у третьому – з вечора середи до вечора суботи). Що стосується потойбічного миру, то в ньому час зупиняється й не рухається (наприклад, бал у Сатани).

До слова, саме в такий спосіб у романі вирішується проблема гріха Маргарити: вона зробила його за межами часу, і її душа залишилася незаплямованої, отже, її вчинок нешкідливий і прощається.

Маргарита – унікальний персонаж і в системі образів, структура якої продиктована концепцією троїчного буття. Герої, що існують у різних “вимірах” але зведені однією проблемою, поєднуються автором у тріади. Маргарита є виключенням у цій системі.

Вона – збірний образ, і основні її якості – любов і жаль – присутні в усіх світах. Тому в неї немає двійників, вона – монад. Особняком стоять персонажі Майстра й Ієшуа, об’єднані проблемою творчості. Їх зближає те, що по натурі вони не борці, наявність трагедії нерозуміння; можна говорити й про існування “Голгофи творчості” для обох персонажів.

Однак щирий дозвіл проблема творчості одержує не в системі образів, а в троїчному. Булгаков затверджує, що всі великі добутки переміщаються в вічність (подібні ідеї висували Г. Ахматова й Б. Пастернак) і теперішнє визнання справжньому художникові буде дано за межами людського життя, що й ілюструє фінал роману.

У зв’язку із цим стає очевидним контрастне протиставлення двох світів. Необхідно відзначити, що автор використовує прийом відновлення фантастичного влучення з вічності в Москву, Воланд і його свита здобувають побутові риси. З іншого боку, при переході зі звичайного світу в ірреальний оголюється сутність людини.

Використається прийом гротеску (перетворення Миколи Івановича в кабана). Таким чином, світи зв’язані: життя героя починається в реальності й переміщається у фантастичну область (традиція Гоголя ), причому його доля залежить від діянь у звичайному світі. Булгаков висвітлює ще один аспект з’єднання світів: деградацію щиросердечної природи людини (про це писали Бунін і Достоєвський); те, що було трагічним у стародавності, стало фарсом у реальності.

Автор затверджує, що границя між вічністю й сьогоденням примарна. Образи героїв проектуються у вічність, але попадають туди лише самі гідні з них: Ієшуа, Понтій Пілат, Левій Матвій. Іншими словами, у фантастичній частині роману дається умовний дозвіл образів.

Деякі предметні деталі “кочують” з однієї частини добутку в іншу: вино, поле Левія Матвія. Постійний і мотив, що поєднує любов і вбивство: загибель Іуди й зустріч Майстра й Маргарити (“Любов вискочила перед нами, як з-під землі вискакує вбивця в провулку, і вразила нас відразу обох!”). Здається, що в концепції трьох вимірів сполучною є також проблема добра й зла. “Древні” глави показують, що добро для однієї людини могло б обернутися злом для інших.

У московській частині зображена зворотна ситуація (на жаль, подібний уже був одним з основних у програмі радянського уряду). А між цими світами – вічність – єдине місце, де Майстер і Маргарита знайшли спокій, де дві тисячі місяців страждав п’ятий прокуратор Іудеї, вершник Понтій Пілат.