Стежка до “Сибіру неісходимого”

Давно пройшли часи тоталітарного сталінського режиму. Але залишили вони важкий спадок – конституцію, у якій виконується тільки частина, що стосується громадянських обов’язків. Нам зараз дивно читати про тюремне ув’язнення за неввічливу поведінку, за анекдот, за запізнення на роботу на кілька хвилин, за підібраний у полі колосок.

Звичайним явищем були показові суди на основі сфабрикованих справ.

СлідчІ з усіх сил старалися догодити начальству, виконати вказівки великого вождя по виявленню “шкідників”, “ворогів народу”.

При цьому зневажалися найелементарніші людські права. Як ось у справі Аксариної. Це говорить про те, що закони не діяли.

Вірніше, діяли в інтересах пануючої верхівки. Тому переваги життя людини в дійсно правовій державі безперечні. Закон повинен бути однаковим для всіх. Про це мають дбати вищі державні органи влади.

А нам усім слід позбавлятися правового нігілізму, вчитися поважати права і сумлінно виконувати обов’язки громадян.

Сучасне життя в Україні дуже складне і суперечливе. Важко простій людині дотримуватися закону, якщо його не дотримуються ні місцева, ні вища влада. Крім того, самі

закони ще дуже недосконалі, не сприяють підтримці трудівників, охороні навколишнього середовища і багато чому іншому.

Думаю, що це “хвороба перехідного віку”, і ми все-таки прийдемо до цивілізованого суспільства, до справжньої демократії.

Глибокої чарівності, непідвладного часу краси і сили сповнене життя Зої Сапіцької, росіянки за походженням, яка всім серцем сприйняла Україну, турботи. її люду. Вона належала до тих людей, які не могли жити осторонь проблем суспільства, які боролись за права людей. Ось чому вона була активним діячем просвітницької і громадської роботи, живучи в Україні.

Доля нашого народу завжди була тернистою, а тому завжди була потреба в діячах, які б боролись за відродження українського суспільства, за краще його життя, за розвиток мови та культури. Життя родини Сапіцьких було тісно пов’язане з історичним розвитком України. Завжди і скрізь вони відстоювали ідеї просвітительства нашого народу до і після революції, що не входило в плани керівництва тих часів.

Ось чому змушений був емігрувати її чоловік, ось чому, переслідувана і гнана, намагалась емігрувати і Зоя Сапіцька. Українському суспільству часів радянської доби не були потрібні люди, які відроджували українську культуру, які робили все, щоб не загинув національний дух народу. Тому їх переслідували, ув’язнювали, розстрілювали…

Щоб зберегти своє життя і життя своїх близьких, щоб не позбутися своєї волі і не підкоритися тоталітарній системі, такі люди змушені емігрувати на Захід у пошуках кращої долі.