Смертна кара породжує відчай (за твором «Подарунок на іменини» М. Коцюбинського)

Скільки існує людство, цивілізоване суспільство, — будуть точитися дискусії щодо смертної кари. Чи треба карати людей на смерть, якщо вони скоїли тяжкий злочин? А простіше можна сформулювати так: вбивати чи не вбивати? І як би ми не прикрашали, як би ми не наряджали учасників дійства під назвою «законне вбивство», воно залишиться вбивством. І не матиме значення, хто це вчинив, чи то кимось найнятий вбивця для усунення суперника, чи той же найманий вбивця, якого найняла держава, і вбивця карає не за великі гроші, а іменем закону.

Ставлення людей до смертної кари завжди буде відзначатися суб’єктивністю. Але’якщо керуватися загально визнаними фактами, то смертна кара ніколи й ніде не була застережним засобом проти злочинності. А привселюдна страта винуватого (а часто й невинного) теж ніколи й ніде не ставала стримуючим засобом правопорушень.

Та все ж загальновизнаним залишається той факт, що учасники страти (кат, охоронці, глядачі) переживають страшні потрясіння.

Вражаючий твір Михайла Михайловича Коцюбинського «Подарунок на іменини» яскраво ілюструє цей момент. Тут зображено основну суть проблеми смертної кари: ніколи смертна кара не робила гуманним суспільство. Тим паче, який згубний вплив вона має особливо на підростаюче покоління.

…Таточко вирішив зробити своїй дитині «подарунок на все життя»: у день народження сина запросити його на страту жінки (вона намагалася вбити губернатора). Щоб «подарунок» був несподіваним, Карпо Петрович до останньої миті нічого синові не говорить. Та хлопчикові цікаво, і він намагається вивідати про подію у свого кучера. І коли той без зайвих церемоній пояснює, що тут має відбутися, хлопчик розгублено запитує: «Як, зовсім повісять?» На що отримує роздратовану й жорстоку відповідь: «Не зовсім, а тільки доти, поки ноги не перестануть дригать…» Можна тільки уявити, що пережив Доря після почутого. І коли ця звичайнісінька дитина кидається до жінки і в розпачі хапає її за ноги — це маленький протест проти жорстокості цього світу.

Хлопчика не цікавить, чи винувата ця жінка і якою мірою, він намагається своїми руками припинити насильство над людиною! До того ж законне насильство. Але насильство залишається насильством, чи то воно законне, чи незаконне.

Як справжній майстер слова Коцюбинський контрастно до зображуваних подій описує природу. Адже це такий абсурд: вбивають людину, коли поруч «гречка попливла білим пінистим шумом, до ріллі припадали. теплими грудьми пташки, а вітер гойдав дивину і волошки. Повні, рожеві, як діти, збуджені зі сну, плили по небу хмаринки, в стерні, певно, вже починали свою роботу жуки, а польові мухи чухали десь лапками живіт та розправляли злежані крила». Дитина волає на цілий світ: «Не дам!..

Не хочу!..»» Але хто її чує? Хто з дорослого світу врешті усвідомить, що жорстокість може породити тільки жорстокість? Або відчай. Саме відчай і штовхає хлопчика на таке рішення.

Доря, повертаючись додому, починає звикатися з прийнятим рішенням і плекати мстиву думку: «Чекай, — думав він гірко про батька, — будеш ти знати, як я тобі повішусь… Заберусь

На горище, здійму свій пояс, і ніхто не побачить…» І в читача не виникає сумніву: після пережитого він так і вчинить.

Тож запитаймо себе: чи є гуманним те суспільство, яке іменем закону вбиває людей? Яким чином впливає законне вбивство на нас, на підростаюче покоління? Відповідь слід шукати в нашому минулому: адже ще з часів Київської Русі смертна кара не було складовою частиною законодавства. Хоча б це буде аргументом для запеклих прихильників смертної кари.

А оповідання Коцюбинського «Подарунок на іменини» дає відповідь на багато питань, зокрема на питання: «Вбивати чи не вбивати?» Моя особиста відповідь: «Ні. Ні за яких обставин».