“Слуги народу” у поемі “Мертві душі”

Добуток Н. В. Гоголя “Мертві душі”, на думку Герцена, дивна книга, гіркий докір сучасної Русі, але не безнадійний”. Будучи поемою, воно було покликано оспівати Русь у її глибинних народних основах. Але переважають все-таки в ньому сатиричні викривальні картини сучасної авторові дійсності Як і в комедії “Ревізор”, в “Мертвих душах” Гоголь використає прийом типізації.

Дія поеми розвертається в губернському місті NN. який є збірним образом.

Автор зауважує, що “він ніяк не уступав іншим губернським містам”. Це дає можливість

відтворити повну картину вдач всієї країни.

Головний герой поеми Чичиков звертає увагу на типові “удома в один, два й півтора поверхи, з вічним мезоніном”, на “майже змиті дощем вивіски”, на хащі інших напис, що зустрічається, “Питний будинок”. На перший погляд здається, що атмосфера життя міста трохи відмінне від сонного, безтурботного й застиглого духу поміщицького побуту.

Постійні бали, обіди, сніданки, закуски й навіть поїздка в присутственние місця створюють образ, виконаний енергії й страстей, суєти й турбот. Але при ближчому розгляді виявляється, що все це примарно, безглуздо,

непотрібно, що представники верхівки міського суспільства безликі, духовно мертві, а їхнє існування безцільно. “Візитною карткою” міста стає вульгарний франт, що зустрівся Чичикову при в’їзді в місто: “… зустрівся парубок у білих каніфасових панталонах, досить вузьких і коротких, у фраку з покушеньями на моду, з-під якого була видна манишка, застебнута тульскою булавкою із бронзовим пістолетом”. Цей випадковий персонаж є уособленням смаків губернського суспільства Життя міста цілком залежить від численних чиновників.

Автор малює виразний портрет адміністративної влади в Росії. Немов підкреслюючи марність і безликість чиновників міста, воно дає їм дуже короткі характеристики. Про губернатора сказано, що він “був ні товстий, ні тонкий собою, мав на шиї Ганну… ; втім, був великий добряга й навіть сам вишивав по тюлі”.

Про прокурора відомо, що він був власником “досить чорних густих брів і лівого ока, що трохи підморгує,”. Про поштмейстера замічено, що він була людина “низенький”, але “гостряк і філософ”. Всі чиновники мають низький рівень освіченості. Гоголь із іронією називає їх “людьми більш-менш освіченими”, тому що “хто читав Карамзина, хто “Московські відомості”, хто навіть і зовсім нічого не читав…” Такі й губернські поміщики.

Ті й інші зв’язані між собою майже родинними зв’язками.

Автор показує в міркуванні про “товсті й тонких”, як поступово державні люди, “заслуживши загальну повагу, залишають службу… і робляться славними поміщиками, славними російськими барами, хлібосолами, і живуть і добре живуть”. Цей відступ є злою сатирою на урядовців-грабіжників і на “хлібосольних” росіян бар, ведучих дозвільне існування, що безцільно коптять небо Чиновники – це свого роду вершителі доль жителів губернського міста. Від них залежить рішення будь-якого, навіть маленького питання.

Жодне справа не розглядалася без хабарів. Хабарництво, казнокрадство й грабіж населення явища постійні й повсюдні.

Поліцмейстерові коштувало тільки мигнути, проходячи повз рибний ряд, як на його столі з’являлися “білуга, осетри, сьомга, ікра паюсна, ікра свежепросольная, оселедця, севрюжки, сири, копчені мови й балики, – це все було з боку рибного ряду”. “Слуги народу” воістину одностайні у своєму прагненні широко пожити за рахунок сум “ніжно улюбленого ними Батьківщини”. Вони однаково безвідповідально ставляться до своїх прямих обов’язків. Це особливо яскраво показано при оформленні Чичиковим купчих на кріпаків.

У свідки Собакевич пропонує запросити прокурора, що, “напевно, сидить будинку, тому що за нього все робить стряпчий Золотуха, найперший хапуга у світі”, і інспектори лікарської управи, а також Тру-хачевского й Белушкина. По влучному зауваженню Собакевича, “вони всі даром бременят землю! ” Крім того, характерне зауваження автора, що голова за бажанням Чичикова “міг продовжити й укоротити… присутність, подібно древньому Зевсу”.

Центральне місце в характеристиці чиновницького миру займає епізод смерті прокурора. Усього лише в декількох рядках Гоголеві вдалося виразити всю порожнечу життя цих людей. Ніхто не знає, навіщо жил і навіщо вмер прокурор, тому що не розуміє, навіщо живе й він сам, яке його призначення При описі життя губернського міста автор особлива увага приділяє жіночій партії. Насамперед це дружини чиновників.

Вони так само знеособлені, як і їхні чоловіки. Чичиков зауважує на балі не людей, а величезна кількість розкішних платтів, стрічок, пір’я.

Автор віддає належне смаку губернських дам: “Це не губернія, це столиця, це сам Париж!”, але одночасно він викриває їх подражательскую сутність, зауважуючи місцями “не бачений землею чепець” або ” чиледве не павичів перо”. “Але вуж без цього не можна, таке властивість губернського міста: де-небудь вуж він неодмінно обірветься”.

Шляхетною особливістю губернських дам є їхнє вміння виражатися з “незвичайною обережністю й пристойністю”. Мовлення їх витончене й витиевата. Як зауважує Гоголь, “щоб ще більше облагородити російська мова, половина майже слів була зовсім викинута з розмови”.

Життя чиновницьких дружин дозвільна, але вони самі діяльні, тому плітки по місту поширюються з разючою швидкістю й здобувають жахаючий вигляд. Через дамських толков Чичиков був визнаний миллионщиком. Але як тільки він перестав удостоювати жіноче суспільство увагою, поглинена спогляданням губернаторської дочки, героєві приписали й задум викрадення предмета споглядання й безліч інших страшних злочинів Дами міста мають величезний вплив на своїх урядовців-чоловіків-чиновників і не тільки змушують їх повірити в неймовірні плітки, але й здатні настроїти друг проти друга. “Дуелі, звичайно, між ними не відбувалися, тому що всі були цивільні чиновники, але зате один іншому намагався напакостити, де було можна…” Всі гоголівські герої мріють досягти якогось ідеалу життя, що для більшості представників губернського суспільства бачиться в образі столиці, блискучого Петербурга.

Створюючи збірний образ російського міста 30-40-х років XIX століття, автор сполучає риси провінції й характерні риси столичного життя. Так, згадування про Петербург зустрічається в кожній главі поеми. Дуже чітко, без прикрас цей образ позначився в “Повісті про капітана Копейкине”.

Гоголь із разючою відвертістю зауважує, що в цьому місті, чинному, манірному, потопаючому в розкоші, зовсім неможливо жити маленькій людині, такому як капітан Копейкин.

Письменник говорить в “Повісті…” про холодну байдужість сильних миру цього до лих нещасного інваліда, учасника Вітчизняної війни 1812 року. Так у поемі виникає тема протиставлення державних інтересів і інтересів простої людини Гоголь щиро обурюється проти соціальної несправедливості, що панує в Росії, наділяючи своє збурювання в сатиричні форми. У поемі він використає “ситуацію омани”.

Це допомагає йому розкрити ті або інші сторони життя губернського міста. Автор ставить всіх чиновників перед одним фактом і виявляє всі “грішки” і злочину кожного: сваволя на службі, беззаконня поліцейських, дозвільне времяпрепровождение й багато чого іншого. Все це органічно вплітається в загальну характеристику міста NN. а також підкреслює його собирательность.

Адже всі ці пороки були властиві сучасної Гоголеві Росії. В “Мертвих душах” письменник відтворив реальну картину російського життя 30-40-х років XIX сторіччя, і в цьому його найбільша заслуга