Символіка вогню у збірці І. Франка «Зів’яле листя»

У «першому жмутку» Поет розповідає про своє весняне кохання, яке з плином часу згоріло і перетворилося на золу. «Першій жмуток» викликає асоціації осені, початку кінця, вмирання квітучої природи. Восени домінуючими кольорами можна вважати жовтий і червоний, тому не дивно, що майже в кожній поезії цього «жмутку» наявні ці кольори. Жовтий — це колір віддаленого сонця, що проливає своє благодатне проміння у непроникну пітьму. Цей колір містить багато протиріч, тому що разом із життєдайним сонцем він несе в собі відлітання у вічність зів’ялого листя, а отже, і символізує наближення строку смерті та загробного життя.

Також жовтий колір вважається кольором божевілень та божевілля. Червоний колір в свою чергу символізує активне чоловіче начало, це колір життя, вогню, війни, енергії, пристрасті, кохання, життєвої та фізичної сили, здоров’я, молодості. З самого початку ми бачимо роздвоєність, суперечливість двох стихій: життя і смерті.

Свою збірку поет відкрив вірпіем-заспівом, побудованим на порівнянні поезії з вогнем, який сполучається з традиційним для літератури й народної пісенності метафоричним уподібненням любовних почуттів та переживань до незгасаючого багаття. Проте метафора Франка відзначається оригінальністю: картина полум’я тонко розкриває мінливу гаму переживань внутрішнього стану ліричного героя:

По довгім, важкім отупінню Знов тріскає хвиля пісень, Неначе з-під попелу разом Язиками блимне огень Що щастям, спокоєм здавалось, Те попелу тепла верства; Під нею жаги і любові Не згасла ще іскра жива. Не згасла ще, тліла, ятрилась Помимо сліз моїх роси; Та вітер повіяв і попіл розвіяв Тепер ти огонь той згаси!

Далі поет пригадує своє весняне кохання, може, сам вогонь навіває ці спомини, в цей момент співець відчуває себе «сильним», «свобідним», «веселим», «щирим», «лагідним», якась дивна легкість відчувається завдяки цим епітетам. Легкість триває недовго, на противагу їй стають такі метафоричні словосполучення як «жалісна туга», «дрижання нервове», «погляд розпуки», «холодна тривога», «біль німий», тепер ми бачимо, що безвихідь реальності не дає спокою ліричному герою:

Чує серце, що програна Ставка вже не верне знов… Щось щемить в душі, мов рана: Се блідая, горем п’яна, Безнадійная любов.

Червоний колір кохання поєднується з блідим кольором смерті. Невже кохання таке близьке до смерті? Герой вважає, що так, і, щоб розповісти коханій, як він її любить, знову звертається до образу вогню:

Як той огонь, що враз і гріє й пожирає, Як смерть, що забива й від мук ослобоняє,

Отак, красавице, і я тебе люблю. Але кохана каже: «Не надійся нічого!». Ці страшні слова зумовлюють появу образу пекла і лютої гарячки.

Таким чином, символіка вогню у своїй руйнуючій фазі доходить апогею і зливається із образом смерті.

Символіка вогню у збірці І. Франка «Зів’яле листя»