Рубаї



Так буйно цей рік зацвіли садки,

Дощем любові бережно умились,

І золотим пером написані рядки

В моєму серці віршем народились.

Струна тоді живе, коли звучить,

Коли дарує нам своє звучання.

Коли ж обірвана – зітхає і мовчить…

Таке гірке й страшне її мовчання…

Мої слова – метеорити,

Вони комусь печуть вогнем.

Я згодна ще їх повторити,

Хай Всесвіт знову спалахне…

Шукаю я слово:

Прекрасне, чудове,

Шукаю, мов клад чи удачу.

Й не швидко, бува,

Ті знаходжу слова,

А потім від радості

плачу.

Тепер і я сказати мушу,

Як говорив наш Прометей, –

Що відкриваю навстіж душу

Завжди для щирих я людей.

Як мій рядок віршований озветься,

І ляже на папір із-під пера, –

Душа зітхне і тихо засміється,

Уже прийшла, прийшла писать пора…

Я поринула в ніч

Поміж спалахи свіч:

Як шумує “Шампанське” ігристе!

Хоч болить голова,

Я шукаю слова

І нижу поетичне намисто.

Мовчу. Зітхаю. Тихо плачу.

Своїм минулим дорожу…

Та сліз моїх ніхто не бачить,

Про них нікому не скажу…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...

Рубаї