Розповідь про свою малу батьківщину

Євген Гребінка по-синівськи любить свою рідну Полтавщину за її розкішну природу, синій, як море, степ, щебет жайворонка і розспівані сади. Кращого місця на землі для нього немає. Тут його коріння, отчий край, над яким витає дух предків.

Так сприймати красу природи і гармонію може лише духовно багата людина! З хлібом у душу всмоктав він полтавську говірку і жарти, ділив з працьовитими добрими краянами сум і радість, ніжну замріяну пісню, полтавські галушки. Часто звертався до цього джерела, щоб оживити патріотичні почуття.

Полтавщина була для нього рецептором духовно-емоційного життя, крилом, правдою, життям.

У кожного з нас є своя маленька батьківщина. Для мене – це вічно юне Тернопілля. Об його стіни ламали свої шаблі турки, намагалися поневолити поляки.

Та вистояв мій край, бо живе у ньому луна козацьких дум, надихає працьовитих і національно свідомих людей віще Шевченкове слово, шепіт Франкових лип і спів незрівнянної Соломії. А чи відома вам наша духовна Мекка – Зарваниця, до якої ідуть прочани не тільки з Європи, а й далекої Америки? Чудотворна Богородиця оберігає мою батьківщину, дорогу вітцівщину. Мене приваблює краса моїх рідних місць.

Хоч немає в нас степів безкраїх, але є чудові поля, що влітку колосяться буйними хвилями хлібів і зеленими килимами буряків, є вишневі сади і парки, невисокі гори та ошатні ліси… Все мені до болю близьке і рідне, бо це – моя земля.

“Може, десь земля є краща й вища, а над нею – небо золоте, та мені найкраща та, де вишня, та, де вишня мамина цвіте” (Богдан Радиш). І це воістину так. Хоч повільно, але впевнено ступає життя по моїй Тернопільщині. Несе вона минулу славу у прийдешній вік, новітньою красою окриляє його, багатіє волею і добром.

Це наш маленький рай на землі, і він буде зі мною завжди, куди б я не ступала.



Розповідь про свою малу батьківщину