Роздуми про вічні цінності у романі Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері»

Творчість французького письменника поєднує у собі різні літературні тенденції: романтизм, реалізм, зачатки модернізму. Віктор Гюго був теоретиком і митцем романтичного напрямку літератури, саме він очолював боротьбу проти класицизму у Франції. У романі «Собор Паризької Богоматері» (1831) головною є думка про прогресивний рух людини від рабства до свободи, від влади аристократії до демократії.

Центральний собор Парижа символізує духовне життя народу і в той же час втілює у собі все негативне, з чим варто боротися.

«Собор Паризької Богоматері» — один із найкращих і найпопулярніших історичних романів XIX століття, написаний у романтичному стилі. Письменник змальовує картину життя Франції кінця. XV століття.

Але історичні події стають для нього лише приводом для роздумів над сучасністю. Роман написано наприкінці 20-х років XIX ст. У цей час Франція переживає розчарування в ідеалах Французької буржуазної революції, в її наслідках. Багато діячів культури того часу взагалі розчарувалися у можливості прогресу.

Гюго звертається до історичного періоду, коли закінчується доба середньовіччя, і людство починає нову епоху — Відродження. Його цікавить ця зміна світогляду людини, і він відчуває, що в сучасній йому Франції теж назрівають значні світоглядні й суспільні зміни. У цих умовах для нього важливо визначити головні естетичні цінності.

Тому теми добра і зла, краси і потворного гостро заявлені в романі.

Собор Паризької Богоматері — це не тільки місце, де відбуваються події роману. Він рівноправний герой цього твору, як поет П’єр Гренгуар, Есмеральда, Квазімодо, Клод Фролло. У романі він втілює ідею добра, справедливості, любові.

Герої роману тісно пов’язані з Собором, наприклад, для Квазімодо він і дім, і батьківщина, і всесвіт. Але події, що зображує Гюго, далекі від ідеальних християнських взаємин. Люди не знають ні співчуття один до одного, ні толерантності, їхніми вчинками керують пристрасті, заради яких вони забувають свій обов’язок перед Богом.

Архідиякон Клод Фролло, сповнений пристрасті до циганки Есмеральди, домагаючись її кохання, іде на злочин.

Квазімодо, потворний глухий горбань, виявляється спроможним на прекрасне почуття. Його кохання сильне, однак заради нього він теж готовий на злочин. Квазімодо зіштовхує Клода, свого благодійника, з вежі, коли розуміє, що той згубив Есмеральду. Але його кохання самовіддане, він нічого не потребує від своєї коханої.

Есмеральда уособлює найкращі жіночі риси. Вона не тільки прекрасна зовнішньо, а й обдарована чудовим голосом, в якому звучить її ніжна і пристрасна душа. її кохання до молодого капітана Феба де Шатопера розкриває її прагнення і здатність до сильних почуттів. Але цим почуттям немає місця у світі, де живе Феб.

Гюго показує, що добро і зло можуть існувати поруч, що люди не хочуть бачити прекрасного: ніхто не зрозумів Квазімодо і його любові. А прекрасне не може виправити злої душі: любов до Есмеральди не робить Клода кращим духовно. Добро і зло тісно поєднані, інколи людині дуже важко визначити межу між ними. Вони завжди у боротьбі, в якій гине чимало прекрасного (саме так читач сприймає смерть Есмеральди).

Але Гюго вірить у переможну силу добра, в людський прогрес. У фіналі роману він знову змальовує собор, який став німим свідком трагічних подій і водночас символом можливості повернення людей до вічних цінностей.