“Росіянин Инсаров” у романі Тургенєва “Батьки й діти”
Цьому роману Тургенєв надавав дуже велике значення: він хотів підвести в ньому підсумки всім своїм розбіжностям з Добролюбовим – всім спорам між лібералами й демократами. У розпал роботи над романом вийшов царський маніфест про скасування кріпосного права. Приїхавши в Спасское, письменник переконався, що селяни обмануті маніфестом, що ненависть їх до поміщиків ще більше підсилилася.
Один раз він уявив собі таку картину: приходять до нього спаські мужики й говорять із уклоном: “Уж ти на нас не прогневайся, не поскаржся!.. Пан ти добрий,
Ми вуж і мотузочку припасли”. Цю уявлювану сцену Тургенєв, із властивим йому почуттям гумору, розповідав своїм друзям, але за жартом тут ховалася трагедія художника, що усвідомлював, що між ним і народом коштує непереборна перешкода. З таким настроєм закінчував він у липні 1861 року роман “Батьки й діти”.
Рукопис був спрямований у журнал “Російський вісник”, що видавався реакційним журналістом Катковим. Роман привів Каткова в жах: він розраховував одержати добуток, спрямований проти “Сучасника”, а
Письменникові довелося піти на значні поступки й знизити ідейну й моральну оцінку Базарова. У такому перекрученому виді роман був надрукований у журналі. Незважаючи на зроблені автором поступки, вся реакційна й ліберальна критика обрушилася на нього, обурюючись за те, що різночинець показаний краще, ніж дворяни.
Демократична ж печатка обвинувачувала Тургенєва в перекручуванні образа демократ^-демократа-революціонера-демократа Усвідомлюючи помилковість внесених змін, Тургенєв, при підготовці роману до окремого видання в період з лютого по вересень 1862 року, частково (але не повністю) відновив колишній текст, забравши деякі штрихи, що ганьблять Базарова, і підсиливши критикові ліберального дворянства Три характерних типи лібералів цього періоду представлені в сімействі Кірсанових. Павло Петрович – розумна й вольова людина, що володіє певними особистими достоїнствами: він чесний, по-своєму шляхетний, вірний засвоєним у молодості переконанням. Але він не почуває рухи часу, не розуміє сучасності, не приемлет того, що відбувається в навколишнім житті.
Він дотримується твердих принципів, без яких, по його поняттю, можуть жити тільки аморальні й порожні люди.
Але його принципи суперечать життям: вони мертві. Павло Петрович називає себе людиною “ліберальним і люблячий прогрес”. Але під лібералізмом цей аристократ розуміє панські-панське-панський-поблажливо^-панську “любов” до “патріархального” російському народу, на який він дивиться свисока і який він нехтує (Павло Петрович, розмовляючи із селянами, “морщиться й нюхає одеколон”), а під прогресом – преклоніння перед всім англійським.
Виїхавши за кордон, він “знається більше з англійцями”, “нічого російського не читає, але на письмовому столі в нього перебуває срібна попільниця у вигляді мужицького постола”, чим фактично й вичерпується вся його “зв’язок з народом”.
За зовнішнім лібералізмом угадується затятий охранитель старого ладу. Це відчув Базарів уже при першій розмові з Павлом Петровичем. Почувши про негативне відношення Базарова до відверненої науки, Павло Петрович поцікавився його поглядами на існуючого політичного й суспільного лада: “Ну, а щодо інших, у людському побуті прийнятих, постанов–лений ви дотримуєтеся такого ж негативного напрямку?” – “Що це, допит? ” – запитав Базарів.
Павло Петрович злегка сполотнів…” Базарів не вірить у шляхетність аристократа й предпочитает не откровенничать сним. У Павла Петровича все в минулому; цей гарний, ще не стара людина покінчила рахівницю з життям. Він сам почуває, що нікому не потрібний. “Так він і був мрець” – так заживо ховає Тургенєв затятого захисника омертвілих принципів Зовні прямо протилежний Павлові Петровичеві його брат, Микола Петрович.
Він добрий, м’який, сентиментальний.
На відміну від Павла, що ледарює, Петровича Микола Петрович намагається господарювати, але проявляє при цьому доконану безпорадність. Його “господарство скрипіло, як немазане колесо, тріскотіло, як домоделанная меблі сирого дерева”. Микола Петрович не може зрозуміти, у чому причина його господарських невдач. Не розуміє він також, чому Базарів назвав його “відставною людиною”. “Здається,- говорить він братові,- я все роблю, щоб не відстати від століття: селян улаштував, ферму завів, так що навіть мене у всій губернії червоним величають; читаю, учуся, взагалі намагаюся стати урівень із сучасними вимогами, – а вони говорять, що пісенька миючи проспівана.
Так що, брат, я сам починаю думати, що вона точно проспівана”.
Дійсно, незважаючи на всі старання Миколи Петровича бути сучасним, вся його фігура викликає в читача відчуття чогось віджилого. Цьому відчуттю сприяє авторський опис його зовнішності: “пухленький”, “сидить підігнувши під себе ніжки”. Його добродушно-патріархальний вид різко контрастує з картиною селянського нестатку: “Як навмисно, мужички зустрічалися всі обтерханние, на поганих клячонках; як злиденні в лахміттях, стояли пришляхові рокити з ободранною корою й обламаними галузями; схудлі, шорсткі, немов обгризені, корови жадібно щипали траву по канавах.
Здавалося, вони тільки що вирвалися із чиїхось грізних, смертоносних пазурів – і, викликаний жалюгідним виглядом знесилених тварин, серед весняного червоного дня вставала біла примара безвідрадної, нескінченної зими з її заметілями, морозами й снігами…” Аркадій Кірсанов видає себе за послідовника Базарова, перед яким він благоговів в університеті. Але він не послідовник його, а наслідувач, це особистість не самостійна, що багаторазово підкреслюється в романі.
Показне прагнення йти “у ногу з часом” змушує його повторювати зовсім далекі йому думки Базарова; погляди батька й дядька набагато ближче Аркадієві. У рідному маєтку він поступово відходить від Базарова. Знайомство з Катею Ліктьової остаточно віддаляє Аркадія від нього. Згодом Аркадій стає більше практичним хазяїном, чим його батько: під його керівництвом маєток приносить “досить значний дохід”.
Життя Аркадія зложилася цілком благополучно – спереду в нього довгі роки “дворянського щастя”. Але все-таки які би сучасні нововведення не застосовував поміщик Аркадій Миколайович Кірсанов, його хазяйське благополуччя означає духовну смерть; він – людина без майбутнього, представник відживаючого класу.
“Вся моя повість спрямована проти дворянства, як передового класу, – писав И. С. Тургенєв в одному з листів. – Вдивитеся в обличчя Миколи Петровича, Аркадія. Слабість і млявість або обмеженість. Эстетическое почуття змусило мене взяти саме гарних представників дворянства, щоб тем вірніше довести мою тему: якщо вершки погані, що ж молоко? “
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...