Роман “Історія одного міста” М. Е. Салтикова-Щедріна – історія Росії в дзеркалі сатири Історія одного міста Салтиков-Щедрін М. Е

“Історія одного міста” – це, напевно, найвідоміший твір Михайла Євграфовича Салтикова-Щедріна. Тут сатира спрямована проти тих пороків російської державності, які існували протягом століть. Ще И. С. Тургенєв писав, що “Історія одного міста” – це, “по суті, сатирична історій російського суспільства”.

Тут місто Глупов – це Російська імперія в мініатюрі, а глуповские градоначальники пародіюють конкретних російських імператорів. У цьому місті влада робить всі, щоб жителі не могли жити нормальним життям. Небагато передохнути

обивателям вдається лише тоді, коли градоначальника, одержимого манією видання всі нових і нових законів, поміняв того, хто відкидав всі й усілякі закони й надавав населенню насолоджуватися принадностями природно-рослинного існування.

Адже всі закони, що вводяться знову, тільки збільшували тяготи, покладені на городян. Однак і життя “за законами єства” щастя не приносить.

Так, у правління підполковника Прища, що припинив “всі дела”, зовсім недовго тривав казковий достаток, коли “бджола роїлася незвичайно, так що меду й воску було відправлено у Візантію майже стільки ж, скільки

при великому князі Олегу”. Глуповци швидко вертаються до варварського стану. Прища, що виявився з фаршированою головою, просто з’їв місцевий проводир дворянства, чиє “єство” вимагало їжі й в. чиєму шлунку, “як у могилі, зникали всякі шматки”.

Але й періоди “цивілізації” в історії Глупова нітрохи не краще. Законодавча діяльність градоначальников зводилися до того, щоб “випробовувати, чи досить глуповци тверді в нещастях”. У результаті городяни “перестали соромитися, обростили вовною й ссали лабети”, а на питання: “Але як ви таким манером жити можете?” – відповідали: “Так і живемо, що теперішнього життя не маємо”. Тут не має принципової різниці, чи править сентиментальний Грустилов або солдафон Похмурий-Бурчеев – наслідки завжди практично однакові.

Прототипом Грустилова послужив Олександр I, а прототипом Похмурий-Бурчеева – Микола I. Грустилов, подібно Олександрові, “відрізнявся ніжністю й чутливістю серця” і “умер від меланхолії в 1825 році”. Він мріє про перетворення, а в підсумку тільки підняв данину з відкупу, тобто хабара з відкупників державних монополій, до п’яти тисяч рублів, та й “злаків на полях” не додалося. Інший градоначальник, Беневоленский, пародіює найближчого соратника Олександра I, М. М. Сперанского, питавшегося проводити ліберальні реформи, за обвинуваченням у зв’язках з Наполеоном засланого в Сибір, а після повернення до Петербурга самодержавства, що зробився прихильником.

Беневоленский, згідно “Опису градоначальникам”, “був мудрий і робив схильність до законодавства”, “увів у вживання, яко корисні, гірчицю, лавровий лист і” прованське масло”, а також “перший обклав даниною відкуп, від якого й одержував три тисячі рублів у рік”. Однак законотворчість градоначальника звелося до постанов про те, що “усяка людина так небезпечно ходить; відкупник же так принесе дарунки” і що “усякий так пече по святах піроги, не забороняючи собі таке печение й у будень”. Беневоленский навіть подумував про конституцію, однак, як і всякий російський володар, спіткнувся в частині про права населення, хоча частина, присвячену обов’язкам, “усвідомлював дуже ясно”. Діяльність градоначальника, засланого за нібито покликання Наполеона в Глупов і самостійне видання законів, автор підсумовує в такий спосіб: “Так закінчив своє адміністративне поприще градоначальник, у якому пристрасть до законодавства перебувала в безперервній боротьбі із пристрастю до пірог.

Видані ним закони в цей час, втім, дії не мають”. Як показує Щедрін, всі закони в Глупове й у Росії або не діють, або тільки погіршують положення народу. Начальники ж всіх рівнів піклуються в першу чергу не про законодавство, а про насичення власного шлунка

Але самі злі часи для глуповцев наступають із приходом на пост градоначальника колишнього полкового ката (пройдисвіта) Похмурий-Бурчеева. Він зруйнував місто й переніс його на нове місце. У цього градоначальника “був погляд, світлий як сталь, погляд, зовсім вільний від думки й тому недоступний ні для відтінків, ні для коливань/Гола рішучість – і нічого більше… Не можна сказати, щоб… природні прояви людської природи приводили його в обурення: ні, він просто не розумів їх”.

Подібно своєму прототипу, імператорові Миколі Павловичу, прозваному в народі Миколою Панкиним, Похмурий-Бурчеев прагне у всьому суспільстві, як і в армії, увести кийову дисципліну. Він перетворив місто в пустелю, оскільки “пустеля й представляє в його очах саме ту обстановку, що зображує собою ідеал людського гуртожитку”.

Похмурий-бурчеев уводить у Глупове своєрідний “казармений комунізм”. Сам Щедрін відзначав пізніше, що даний градоначальник, “не називаючи себе комуністом, ставив собі, однак ж, за честь і обов’язок бути оним від верхнього кінця до нижнього”. Похмурий-бурчеев – людина вкрай небезпечний, тому що, як зауважує автор, “немає нічого небезпечніше, як уява пройдисвіта, не стримуваного уздою й не угрожаемого безперервним поданням про можливість покарання на тілі.

Один раз збуджене, воно скидає із себе всяке ярмо дійсності й починає малювати своєму власникові підприємства самі грандіозні. Погасити сонце, провертеть у землі діру, через яку можна було б спостерігати за тим, що робиться в пеклі, – от єдині цілі, які щирий пройдисвіт визнає гідними своїх зусиль. Голова його вподібнюється дикій пустелі, у всіх завулках якої повстають образи самої вибагливої демонології.

Все це мятется, свистить, гикає й, шумлячи невидимими крильми, спрямовується кудись у темну, безсвітанкову далечінь…” Самого інфернального із глуповских градоначальников розлив, що происшли, ріки наштовхнув на думку отримати власне море: “И тому що за цю думку ніхто не загрожував йому шпіцрутенами, то він став розвивати її далі й далі. Є море – виходить, є й флоти: по-перше, зрозуміло, військовий, потім торговельний. Військовий флот раз у раз бомбардує; торговельний – перевозить дорогоцінні вантажі.

Але тому що Глупов усім буяє й нічого, крім різок і адміністративних заходів, не споживає, інші ж країни, якось: сіло Недоедово, село Голодаевка й проч., суть зовсім голодні й притім до надмірності жадібні, те природно, що торговельний баланс завжди відмінюється на користь Глупова. Є великий достаток дзвінкої монети, що, однак ж, глуповци нехтують і кидають у гній, а із гною секретним образом виявляють її євреї й уживають на виклопотання залізничних концесій”. Однак із природою Похмурий-Бурчееву подолати не вдається, і вода раз за разом прориває возводимую за його наказом греблю. Розчарований градоначальник розпорядився після цього перенести Глупов на нове місце.

Тут Салтиков-Щедрін пародіює історію миколаївської Росії, мілітаризованої й розвиваючу зовнішню торгівлю за рахунок голодуючого населення, але бездарно програла Кримську війну, у ході якої був загублений Чорноморський флот. Поліцейська держава, створювана Миколою I, довело свою неефективність так само, як крахом закінчилися підприємства Похмуре-Бурчеева.

Автор “Історії одного міста”, відповідаючи своїм критикам, неодноразово повторював, що сам народ творить настільки непривабливу історію Росії, довготерпінням, покірністю й благодушністю заохочуючи правлячі класи зберігати в недоторканності самі виродливі суспільні інститути й творити сваволю. Письменник підкреслював, що, якщо народ “робить Бородавкиних і Похмурий-Бурчеевих, те про співчуття не може бути й мовлення; якщо він виявляє прагнення вийти зі стану несвідомості, тоді співчуття до нього є цілком законним, але міра цього співчуття все-таки обумовлюється мерою зусиль, що робляться народом на шляху до свідомості”. На жаль, і сьогодні багато чого з того, що Михайло Євграфович говорив про глуповцах, цілком застосовне до російського народу.

А серед російських начальників не перевелися Грустилови й Беневоленские, Прищі й Фердищенки, Похмурий-Бурчееви й Бородавкини.