Рідна природа в лірику єсеніна
Твір по літературі: Рідна природа в лірику єсеніна
Сергій Єсенін – співак Русі, і в його віршах, по-російському щирих і відвертих, ми відчуваємо биття неспокійного й ніжного серця. У них “російський дух”, у них “Руссю пахне”. Він як би створений спеціально для поезії. Розгонисті, дивно росіяни вірші поета повні серцевої теплоти й щирості, жагучої любові до безмежних просторів рідних полів, “невичерпний сум” яких умів він так емоційно й так лунко передати
Запас дитячих вражень був у Єсеніна великий. З дитинства перед
Улітку в заплаві розцвітає багатобарвний килим нескінченних лугів, розсічених безліччю струмків і річечок, озер і ставків. Ліворуч Оки розкинувся могутній ліс, по праву – нескінченна степ, Русь “без кінця й без краю”, про яку складалися пісні й казки
Уже перші задерикуваті й звучні вірші Єсеніна відбивають мир багатобарвний і радісний. Усе в ньому живе й дихає,
Есенинская зима “співає й аукає над хащею волохатого лісу”, “метелиця килимом шовковим стелиться”, і “голодним воробушкам під вихри сніжні сниться весна”.
У його перших віршах уже чується самостійний голос майбутнього великого поета, що гаряче любить і гостро почуває рідну природу в багатьох, часто ледве вловимих, відтінках. Нам відкривається прекрасний мир квітів, звуків, заходів. Порівняння й метафори допомагають Єсеніну розкрити його у своєму природному різноманітті. Есенинская блискавиця не просто світить у темній ночі, сніп її променів розсипається в ніжних струменях хмар, звільняючись від єднального паска: “Розперезала блискавиця в темних струменях пасок”.
А місячний промінь поет уподібнює срібному перу, зоря в нього асоціюється з маковим кольором, у сонній тиші зимового лісу чітко горять сніжинки в золотому вогні місяця, “зоря, ліниво обходячи навкруги, обсипає гілки новим сріблом”, роса перетворюється в сині клоччя на зелених кущах лугів. Зів’янення природи, час, коли, як писав інший великий поет, палахкочуть “у багрець і золото одягнені ліси”, Єсенін уподібнює пожежі, осінь – палієві, звідси образ: “Гіркий захід чорного гару, осінь гаю підпалила”. Здавалося б, протиприродний для осені запах лісу знаходить виправдання, якщо представити голі дерева, “спалені пожежею осені”.
У Єсеніна й колір, і звук дивно з’єднуються в одному образі: “дзвінкий мармур білих сходів”, “хвойною позолоттю взвенивает ліс”, “синій брязкіт підків”, “стозвонние зеленячи”. З реального сільського життя черпає поет чудові образи: “немов космища кудесниц, зірки в яблунях висять”, “по лощинах чорних ріллей пряжа виснежного льна”, “на рівнині ллється березове молоко”, “хмари в’яжуть мережива”, “світанок рукою прохолоді росою збиває яблука зорі”.
Дивне вміння поета знаходити всі нові й нові неповторні відтінки: якщо білий колір черемшини Єсенін зрівняв один раз зі снігом: “сипле черемшина снігом”, те далі виникає інший образ: “як заметіль, черемшина махає рукавом”. Іноді образи прямо протилежні. У першому випадку сніг черемшини підкреслює свіжість зелені й роси, красу “шовкових трав”, “смолистий захід сосни”, “буйну принадність весни” і викликані нею радості поета. У другому – узята не принадність буйного оп’яняючого цвітіння черемшини, а її білий колір, що уподібнений холодності заметільного кольору снігу, покликаного підкреслити незатишність, невпорядкованість краю забутого й занедбаного, зухвалого в поета почуття досади, гіркоти, жалю. Тому й колір черемшини перетворюється в холодну й неприємну заметіль, під сніжні вихри якої у вікна занедбаних избенок стукається смерть
Берізка привертає увагу поета своєю стрункістю, білизною стовбура, густим оздобленням крони. Її неяскравий, але витончене вбрання викликає у свідомості поета ряд несподіваних асоціацій. Галузі берізки перетворюються те в “шовковисті коси”, те в “зелені сережки”, а колір її стовбура – те в “березове молоко”, що ллється по рівнинах рідної землі, то в “березовий ситець”. При подуві літнього вітру галузі берізок колишуться й, “як сережки”, дзенькають. Звідси образ: “У гаї по берізках білий передзвін”.
Поет дуже вдало помічає подібність стрункої берізки з дівчиною, а її сережки, що прикрашають, і коси – з галузями дерева. От чому дзенькіт сережок берізки нагадує йому дівочий сміх, а дівочий сміх дзенькає, як галузі берізки: “Мені назустріч, як сережки, продзвенить дівочий сміх”.
Росія представляється поетові як безкрайні простори рідних полів, лугів, лісів, рік і озер, наповнених багатоголосими звуками, пофарбованими в мінливі кольори, зі своїми заходами й усім, що становить почуттєвий мир, що перебуває в посто янном русі й зміні: те сліпуче білий, з виттям і свистом заметілі, те яскраво-зелений, те багряний і рудий, часом закований у лід і разливающийся повіддя, те хмурий і похмурий, а те червоний, нескінченно глибокий, у променях зір і блискавиць. Синь стає те мороком (“гай синім мороком криє голоту””), те волошками “у серці світиться”, те, персоніфікуючи простори Русі, “ссе очі” (“Не видать кінця й краю, тільки синь ссе очі”) і перетворюється в блакитну Русь. Колір асоціюється з Батьківщиною, що, у свою чергу, бачиться поетові те синьої, те голубой, те малинової, те білої (Русь – “малинове поле”, “рівнини полів” – “березове молоко”).
Ліричний талант Єсеніна видний навіть в оформленні рядків, строф і окремих віршів. Радість і горе, буйство й сум, що наповнюють його вірші, він виражає небагатослівно, домагаючись виразності в кожному слові, у кожному рядку. Декількох рядків йому досить для створення закінченої і яскравої картини. Наприклад:
По лузі зі скрипом Тягнеться обоз –
Сухуватою липою Тягне від коліс
Усього лише кілька слів, але ними сказано багато чого – відбите й місце дії, і його образ у звуках і заходах. Створену поетом картину обозу, що рухається, можна бачити, чути, обонять.
Творчість Єсеніна – дуже суперечливо й неоднорідно, порию безпросвітно смутн і безвихідне, порию життєрадісне, бадьоре й що сміється. Але саме в лірику виражене все, що становить душу есенинского творчості: до країв наповнені нев’янучою свіжістю картини російської природи – “повіддя” самих таємних, самих інтимних людських почуттів