Пристрій рідної мови
Гуманітарна область займає у творчості Ломоносова значне місце. У ній має сенс виділити три основних елементи: мовознавство, літературу й історію. Що стосується мовознавства, те його можна з повним правом розглядати як один з найважливіших напрямків наукової діяльності Ломоносова. На цю обставину перетворив у свій час увага відомий російський історик С. М. Соловйов.
Він писав: “Улюбленим заняттям Ломоносова були природничі науки, але по силі своїх дарувань він не міг бути вузьким фахівцем і, російська людина, зі збудженої найвищою мірою
І зрозуміло, чому високодаровитий росіянин людина, натураліст почуває обов’язок, потребу зайнятися пристроєм рідної мови, без чого успіх російських людей у науках був неможливий”. Заняття “пристроєм рідної мови” Ломоносов продовжував все життя. Почавши з розробки теорії російського віршування (“Лист про правила російського віршування”), він звернувся потім до твердження основних початків російського літературного мовлення (“Коротке керівництво до риторики, на користь аматорів сладкоречия складене” і “Коротке керівництво
Книга перша, у якій утримується риторика…
“) і до нормативної діяльності в області російської граматики (“Російська граматика”). Трохи пізніше він розробив вчення про три стилі російської літературної мови (“Передмова про користь книг церковних”). Практичною роботою з “пристрою рідної мови” була вся літературна діяльність ученого.
У віршованій практиці їм затверджувалися нові норми віршування, більше властиві російському мові.
Призиваючи відмовитися від распространившегося з Польщі в XVII столітті силабічного (складового) віршування, Ломоносов не тільки теоретично, але й своєю віршованою практикою довів життєвість тонічного принципу, тобто правильного чергування у віршах ударних і неударних складів; він увів у вживання поряд із двоскладової трискладову стопу й так звану чоловічу риму. З тих пор силабо-тонічне (тобто слогоударное) віршування стало основним у росіянці поезії Поетична практика Ломоносова затверджувала насамперед “високий стиль”. Мова йде про оди, основний пафос яких пов’язаний з Батьківщиною й служінням йому. “Високим стилем” написані численні “Слова…” Ломоносова. Це в першу чергу панегірики його улюбленим героям – Петру Великому і Єлизаветі (яким він уважав заступниками наук і освіти), а також його наукові доповіді Ломоносов показав можливість використання й двох інших – “середнього” і “низького” – стилів.
Він уважав, що чистота стилю досягається насамперед грунтовним знанням граматики російської мови.
Молода, що стрімко набирала сили Росія була двомовною. Поряд з розмовною російською мовою існував церковно-слов’янський, що грав із часів Кирила й Методія роль загальної мови всіх слов’янських народів.
Відсутність граматики, що встановлює єдині норми російської мови, утрудняло ведення справ у країні, де мовою державної переписки волею пануючи-перетворювача стала “наказовий” мова, близький кразговорному. “Російська граматика” Ломоносова була практично першою науковою граматикою, написаної по-російському. Вона стала “загальнодоступним зводом сформованих на той час правил зміни російських слів, а почасти й правил сполучення російських слів”.
Завдяки авторитету Ломоносова як ученого й письменника його “Граматика” стала нормативної й зробилася одним із самих популярних навчальних руководств. Кілька поколінь російських людей були безпосередньо їй зобов’язані своєю грамотністю