Пристрій рідної мови

Гуманітарна область займає у творчості Ломоносова значне місце. У ній має сенс виділити три основних елементи: мовознавство, літературу й історію. Що стосується мовознавства, те його можна з повним правом розглядати як один з найважливіших напрямків наукової діяльності Ломоносова. На цю обставину перетворив у свій час увага відомий російський історик С. М. Соловйов.

Він писав: “Улюбленим заняттям Ломоносова були природничі науки, але по силі своїх дарувань він не міг бути вузьким фахівцем і, російська людина, зі збудженої найвищою мірою

думкою, випробовував саме тяжке почуття, почував себе німим.

І зрозуміло, чому високодаровитий росіянин людина, натураліст почуває обов’язок, потребу зайнятися пристроєм рідної мови, без чого успіх російських людей у науках був неможливий”. Заняття “пристроєм рідної мови” Ломоносов продовжував все життя. Почавши з розробки теорії російського віршування (“Лист про правила російського віршування”), він звернувся потім до твердження основних початків російського літературного мовлення (“Коротке керівництво до риторики, на користь аматорів сладкоречия складене” і “Коротке керівництво

до красномовства.

Книга перша, у якій утримується риторика…

“) і до нормативної діяльності в області російської граматики (“Російська граматика”). Трохи пізніше він розробив вчення про три стилі російської літературної мови (“Передмова про користь книг церковних”). Практичною роботою з “пристрою рідної мови” була вся літературна діяльність ученого.

У віршованій практиці їм затверджувалися нові норми віршування, більше властиві російському мові.

Призиваючи відмовитися від распространившегося з Польщі в XVII столітті силабічного (складового) віршування, Ломоносов не тільки теоретично, але й своєю віршованою практикою довів життєвість тонічного принципу, тобто правильного чергування у віршах ударних і неударних складів; він увів у вживання поряд із двоскладової трискладову стопу й так звану чоловічу риму. З тих пор силабо-тонічне (тобто слогоударное) віршування стало основним у росіянці поезії Поетична практика Ломоносова затверджувала насамперед “високий стиль”. Мова йде про оди, основний пафос яких пов’язаний з Батьківщиною й служінням йому. “Високим стилем” написані численні “Слова…” Ломоносова. Це в першу чергу панегірики його улюбленим героям – Петру Великому і Єлизаветі (яким він уважав заступниками наук і освіти), а також його наукові доповіді Ломоносов показав можливість використання й двох інших – “середнього” і “низького” – стилів.

Він уважав, що чистота стилю досягається насамперед грунтовним знанням граматики російської мови.

Молода, що стрімко набирала сили Росія була двомовною. Поряд з розмовною російською мовою існував церковно-слов’янський, що грав із часів Кирила й Методія роль загальної мови всіх слов’янських народів.

Відсутність граматики, що встановлює єдині норми російської мови, утрудняло ведення справ у країні, де мовою державної переписки волею пануючи-перетворювача стала “наказовий” мова, близький кразговорному. “Російська граматика” Ломоносова була практично першою науковою граматикою, написаної по-російському. Вона стала “загальнодоступним зводом сформованих на той час правил зміни російських слів, а почасти й правил сполучення російських слів”.

Завдяки авторитету Ломоносова як ученого й письменника його “Граматика” стала нормативної й зробилася одним із самих популярних навчальних руководств. Кілька поколінь російських людей були безпосередньо їй зобов’язані своєю грамотністю