Приклад твору: Мій улюблений вірш Ф. И. Тютчева



Серед найбільш талановитих і знаменитих поетів XIX в. особливе місце належить Федору Івановичу Тютчеву. Тургенєв так писав про нього в одному з журналів того часу: “Про Тютчева не сперечаються: хто його не почуває, тим самим доводить, що він не почуває поезії”. Незважаючи на те, що кількість поетичних текстів у Тютчева відносно мало, якість їх вражає своєю глибиною, мудрістю й красою.

Тютчева від всіх інших поетів відрізняє присутність філософських міркувань у його добутках: йому завжди хотілося зрозуміти навколишній світ, вникнути

в його суть. Поет, що постійно міркував над цінностями вічними, неминущими, у реальному житті жив відчуттями, які йому дарувала любов до жінки…

Ставлячись до земних проблем трохи відсторонення й легковажно, Тютчев знав щиру ціну повсякденних щиросердечних переживань і метань. Через багато хто його вірші “червоною ниткою” прослизає один Приклад твору, головна думка якої полягає в словах: “Все проходить…”. Можливо, тому так багато трагичних ноток у його віршах. Серед чудових поетичних текстів Тютчева моїм улюбленим є вірш “Не знаю я, торкнеться ль благодать…”.

Не хотілося б докладно

аналізувати цей текст, у нього треба вникнути, відчути. Даний вірш був написаний в 1851 р., але більше двадцяти років залишалося нікому не відомим.

Вірш присвячений дружині Федора Івановича – Эрнестине Федорівні Тютчевой. Але саме в цей час у душі поета зароджувалася найсильніша любов до Олени Олександрівні Денисьевой. Весь вірш є свідченням неприборканого бажання, пошуку земної благодаті. Всі ці потреби пробуджуються в той момент, коли душу знаходить себе в “духовній непритомності”.

Здається, що внутрішній мир Тютчева і його лірики таїть у собі якесь передчуття, нудиться очікуванням…

Думки й свідомість самого автора як би мечуться меж двох вогнів. З однієї сторони: Мужайся, серце, до кінця: І немає в утворі творця! І змісту немає в благанні! І з іншої: Пускай страждальницькі груди Хвилюють страсті фатальні – Душа готова, як Марія, До ніг Христа навік прильнуть. Мир у поезії Тютчева весь немов просочений відчуттям таїнства життя. Доступним стає й таїнство віри.

У вірші з’являється конкретика, спілкування двох цілісних особистостей.

Поет наголошує на повноту, щирість любові з Її боку й нездатність Його переживати так глибоко це почуття. Ліричний герой, якого ми сприймаємо, хоча й незалежний від “безсмертної вульгарності людський”, але все-таки переповнений до країв своєї душі смиренністю й почуттям провини. Іноді створюється відчуття того, що “надлишок” страсті земний для нього є надмірним. Душа ж жіноча схожа на живе життя природи.

У ній ми зауважуємо своєрідний “надлишок” буття: І мир, що цвіте мир природи Надлишком життя упоєний. Життя якийсь пренадлишок У пекучому повітрі розлитий. Дуже близько з “надлишком життя” розташовується “надлишок упоенья”. “Двобій фатальний” являє собою й двобій думки, і двобій внутрішній, котрий перебуває у філософській свідомості.

Тютчевский текст 1851 р., на думку більшості критиків, немов зближає дві площини буття: релігійно-церковну, християнську й мирську, земну: Але якби душу могла Тут, на землі, знайти успокоенье, Мені благодаттю ти б була – Ти, ти, моє земне провиденье! Критиками також замічено, що образ дружини поета, її мир співвіднесені з тим образом чарівного земного буття, уособленням якого була Е. А.

Денисьева. А це вже інша іпостась, що асоціювалася з мірою й “успокоеньем”… Сама мова тютчевской поезії набудовує на більше глибоке й вдумливе сприйняття нею віршів.

Тільки відсторонившись від сиюминутних проблем і турбот, можна зрозуміти вірші Тютчева, і тоді потреба в глибокому й ретельному аналізуванні відпаде сама собою, залишивши лише місце звукам серця!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...

Приклад твору: Мій улюблений вірш Ф. И. Тютчева