Поезії із збірки “Гойдають соняшники небо”



Бо совість і пам”ять єдині

Холодний дзвін. Жахливий дотик криги.

Здавалося – ні краю, ні кінця!

Тих сторінок не вирвати із книги,

Що чорним болем вписані в серця.

Читаю їх, гортаю сторінки…

Сльоза ж – як біль: тремтить, не висиха.

Які ж трагічні, зболені роки, –

Що замість супу – просто… – лепеха…

Або лопух, пирій чи лобода…

(Про хліб не варто навіть говорити!)

Ну, може, конюшина молода, –

А треба жить, а треба якось жити!

І цвіт акації, і котики вербові,

Чортополох, коноплі, кропива…

Тут стільки гіркоти у кожнім слові!

Голодним болем сповнені слова!

Коти й собаки бігли світ за очі,

Аби спіймать їх люди не змогли.

…А голод йшов упевнено й пророче,

І був він скрізь, і трупи скрізь були…

…Таємно Богу подумки молися, –

Так всі слова згубилися з пісень!

Ерзац-продукти сіклися й товклися,

І цей сніданок був на цілий день…

А ще – пташки сполохані в гнізді,

В безвиході – підніметься рука!…

Хто винен тут у цій страшній біді,

Що навіть в пташки доля

отака?..

Опухлі скрізь і мертві на дорозі,

Ні родичів, ні друзів вже нема…

І мертвий дух гойдається в тривозі,

І жах пекельний душу обійма…

Іду, в уяві бережно ступаю

Із темряви і зла – в безмежну даль…

Несвіжі трупи ледь переступаю,

Несу в очах розтерзану печаль…

З цим прожила. І, дай Бог ще прожити.

Я дякую всім нивам золотим.

Та як мені оце все пояснити,

Моїм онукам, правнукам отим?

Який позор!.. Пробачення питаєм…

То на чиїх кістках збудований “едем”?

…І в котре Книгу Пам”яті гортаєм, –

Та відповіді й досі не знайдем…

Хай гомін, як стогін лунає навколо,

Симфонія-реквієм лічить роки.

А ми пом”янемо загиблих. І в школі

Важкі перегорнемо знов сторінки…

Давно вже дощами кістки перемито,

Зітхає у полі тополя похила.

Та плаче і досі засмучене жито,

Де вітром насипана стогне могила…

І там, де пшениця яріє густа,

Де плаче самотність глуха і німа,

Прошу, не минайте отого хреста,

Що Всесвіт крильми обніма…

І будьте всі разом, як треба, як є

У нашій великій родині.

Вивчайте, вивчайте минуле своє, –

Бо совість і пам”ять – єдині!..

…Голодний рік. Немає хліба й солі,

Із їжі – лиш лопух і кропива…

Та конюшина, стебла із квасолі –

Болить живіт, і колом голова…

І близько смерть…Іскряться її очі,

Коса блищить, як лезо у ножа.

Та помирать ніхто-таки не хоче,

Хоч за плечима – темряви межа…

…Як пахне хліб! Така легка хлібина…

А час і біль чи горе перетруть?

І спрага на губах. Немає навіть слини,

Щоб крихту хліба з легкістю ковтнуть…

Остання крихта…Руки й ноги кволі,

На очі сон наміткою звиса…

А за селом – бузьки голодні в полі –

І біль, і розпач, туга і сльоза…

А липи цвіт не щедро розцвітає,

Нектар бджолі останній віддає…

Вкраїна добре голод пам”ятає,

Весь світ трагічну долю визнає…

Як пахне колос жита і пшениці,

Його плекаймо як вишневу віть.

Співаймо оду нашій паляниці,

Й не даймо душам нашим зачерствіть!

Давно колись я слухала людину…-

Він говорив і подумки ридав:

– Натільний хрестик срібний за хлібину

Я зняв і легко з подихом віддав…

Віддав обручку мамину, без тями,

Освячену у церкві, золоту…

Щоб викупить у смерті мою маму,

Її усмішку, добру і святу…

…Тривожно оглядаючись, ми погляди ховали,

…Порепана земля, і вицвівши піски…

Ніде ні бур”янини. Уже повиривали.

А ми збирали в полі останні колоски…

Збирали так повільно, як віск на сонці чахне…

І досі пам”ятаю роботу нелегку…

В руках вони землею і трохи медом пахли,

Я б пам”ятник поставила із жита колоску…

Душа воскресла, привітавши волю,

І поглядом узріла не тебе.

О скільки мук! О скільки того болю,

Що засліпили небо голубе.

Неначе день загас, і скрізь одна пітьма,

А осінь де? Зима холодно-біла?

Я руку простягаю – та нема…

О Боже мій, невже я розлюбила?..


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Поезії із збірки “Гойдають соняшники небо”