Поезія народного життя (по оповіданню И. С. Тургенєва “Відлюдько”)

Цикл И. С. Тургенєва “Записки мисливця” присвячений опису життя простого російського народу, що походить від особи автора – запеклого мисливця, дворянина по походженню.

Цей цикл містить у собі кілька десятків невеликих по обсязі оповідань, але ми познайомилися тільки з декількома з них. Найбільше мені сподобалося оповідання “Відлюдько”, головним героєм якого є лісник Фома Кузьмич, на прізвисько Відлюдько. Мені здається, що саме в ньому авторові вдалося втілити всі риси щирого російського характеру, Відлюдько – втілення

“російського духу”. З яким замилуванням і гордістю автор описує свого героя: “Він був високого зросту, плечистий і складний на славу.

З-під мокрою замашкою сорочки опукло виставлялися його могутні м’язи”.

У Відлюдька була “мужня особа” і “невеликі карі очі”, які “сміло дивилися з-під зрослих широких брів”. Автора вражає вбогість хати лісника, що складалася “з однієї кімнати, закоптілої, низкою й порожній, без полатей… “, усе тут говорить про злидарське існування – і “порваний кожух на стіні”, і “купа ганчірок у куті; два більших горщики, які стояли біля грубки…

“.

Тургенєв сам підбиває підсумок опису: “Я подивився навкруги – серце в мені занило: не весело ввійти вночі в мужицьку хату”. Всі околишні мужики боялися Відлюдька як вогню, говорили, що він “сильний і спритний як біс…”, “в’язки хмизу не дасть потягти” з лісу, “у яку б не було пору… наскочить, як сніг на голову” і не чекай пощади. Відлюдько – “майстер своєї справи”, якого нічим не візьмеш, “ні вином, ні грішми”.

Відлюдько бідний і нещасливий, його дружина “з перехожим міщанином утекла” і залишила його одного із двома дітьми Тургенєв дивно точно зумів передати особливості російського національного характеру в сцені з мужиком-злодієм, що спиляв дерево в лісі. Відлюдько відпустив бідняка, тому що пошкодував, він знає, що не з користі, не заради наживи він пішов на це діяння, а від безвихідності. Це ключова сцена в оповіданні.

Описуючи підневільний народ, знедолений і пригноблений, Тургенєв особливо підкреслює, що навіть у таких умовах він зміг зберегти своє серце, свою живу душу, здатність співпереживати й відгукуватися всією істотою своїм на добро й пещення. Все це, на думку автора, від закладеної в російському народі природної духовності, від прагнення до істини, добру й красі, що проявляється в нього й в умовах звичного й важкого життя, найчастіше нестерпно тяжкої й принизливої.

Навіть це життя не вбиває в людях людяність – от що є самим головним