Поет і нова дійсність у творчості С. Єсеніна

Твір по літературі: Поет і нова дійсність у творчості С. Єсеніна

От так країна/

Якого ж я рожна

Репетував у віршах, що я з народом дружний?

С. Єсенін

Поетові для життя й творчості визначено долею якийсь час, епоха. Іноді вони течуть плавно, без розривів і катастроф, в одному темпі й ритмі від початку й до кінця. Життя ж Сергія Єсеніна, як і багатьох його сучасників, чітко ділиться на періоди “до” і “послу”. Погляд, можливо, дуже варварський, але вірний, – перефразовуючи И. Бродського. Єсенін жив у двох різних мирах, і його відношення до них складалося по-різному. І знаходило своє відбиття безпосередньо в нього творчості

“Перетворення” – так називається перший післяреволюційний збірник поета. Назва глибоко символічно: перетворює не тільки сам автор, але й мир довкола нього. Перший вірш книги “Инония” оповідає про радість нового пришестя Спасу.

З ним грядут нові зміни в долях землі. Єсенін бачить себе пророком і зухвало адресує свій утвір біблійному Иеремии. Він полемізує із християнськими канонами:

Я інше, побачив пришестя –

Де не танцює над правдою смерть

Нова віра повинна прийти без “хреста й борошн”, все повинне бути по-іншому, не так, як раніше: тому й називається країна майбутнього Инонией. Це свого роду поетична утопія – “із селянським ухилом”. Рай есенинской мрії – рай цілком сільський, з нивами й полями, із синіми ріками й золотом хлібів. І навіть Америка, “відколота половина землі”, буде перетворена цією всеперемагаючою навалою. Інші вірші збірника також повні віри в прийдешні зміни, що несуть миру звільнення й процвітання

И от, здавалося б, мрії поета починають збуватися. У долі країни – корінний переворот. Отут, можливо, варто було б очікувати захопленої реакції з боку Сергія Єсеніна, однак всі набагато складніше й мучительней для нього. Замість очікуваного “мужицького раю” очам автора з’являється країна, що роздирається громадянською війною й спустошується розрухою – нестерпне видовище для “поета мирного”, співака майже ідилічного сільського життя:

ПРО, кого ж, кого ж співати,

У цій скаженій заграві трупів?

Що бачить герой? По полях скакає холоднеча, сонце мерзне, небо згризене хмарами, панує “злий жовтень”, що згризе гаю, – так Єсенін передає атмосферу епохи. Соціальному конфлікту в нього доданий універсальний характер: розпадається зв’язок людини й природи – “людин з’їв дитя вовчиці”. Сам же герой відмовляється приєднається до загального божевілля:

Нікуди не піду з людьми,

Краще разом издохнуть із вами,

Чим з улюбленої підняти землі

У божевільний ближній камінь

Війна, насильство – це блюзнірство над природою, над землею, це божевілля, і якщо люди збожеволіли, то поет хоче залишитися зі звірами. Герой гірко шкодує про те, що ніколи оспівував прихід революції:

Видно, у сміх над самим собою

Співав я пісня про чудесну гостю

Він бачить, що приходить кінець усьому, чим він так дорожив у своєму житті, усьому, що він з почуттям глибокої прихильності описував у своїх віршах: милому сільському краю, мирній праці, стародавньому життєвому укладу. Уже сурмить “погибельний ріг” по рідній землі – і, як знати, може бути й по самому поеті. На місце тонконогого красногривого лошати приходить залізний кінь, вслід якому герой шле свій проклін: “Чорт би взяв тебе, кепський гість!” У залізній сутичці з містом село приречене. Єсенін відчуває себе “останнім поетом села” не тому, що припускає, що в нього не буде спадкоємців, а тому, що не сподівається на виживання самого села.

Душу героя сповненаі болі й розпачі. Він не знаходить собі місця в новому світі й, як ніколи інші подавалися в монастир або на більшу дорогу, намагається забутися в “хуліганстві”. Він “похабничає й скандалить”, тому що так йому добре згадувати “заросшийпруд і хрипкий дзенькіт вільхи”.

Хуліганство для нього – це й акт розпачу, і спроба до втечі, і прагнення забутися в хмільному розгулі. Герой навмисно провокує обивателів, приймаючи їхню лайку з якимсь протиприродним задоволенням; однак у душі він залишається колишнім сільським бешкетником, що живе у світі якщо не з людьми, то із братами нашими меншими:

Не скривджу ні кози, ні зайця

Але проходить час, і поет знову знаходить свій дзвінкий голос: адже до того “душу спросоння хрипнуло співала, не розуміючи свято наш”. Його новий збірник називається “Весну люблю”, і ця назва говорить багато про що. Весна – пора відродження всього живого, пора цвітіння й любові. І ця любов знову відкривається для героя, а разом з нею – “і божество, і вдохновенье, і життя, і сльози”. Автор ставить перед собою завдання:

…осягнути в кожній миті

Комуною здиблену Русь

На шляху пізнання того, що трапилося в рідній країні, поета чекає безліч відкриттів. Змінився бедний і непривабливий сільський побут, зняті хрести із дзвіниць, на селі читають “Капітал” і агітки “Бєдного Дем’яна”. Сільської молоді вуж не сіло, “а вся земля” стала батьківщиною. І слідом за іншими герой відчуває в собі бажання бути не тільки співаком, але й громадянином. Він всерйоз починає думати –

ЧиНе краще церков

От ці вишки

Черних нафта-фонтанів

Ліхтарі на вулицях міста здаються йому прекрасніше південних зірок. Прийшов час для того, щоб облаштувати землю. Поет щасливий жити в такий час.

У вірші “Лист до жінки” герой розкриває складну еволюцію свого сприйняття нової дійсності: ніколи він не міг зрозуміти в “розкиданому бурою побуті”, куди “несе нас доля подій”. Тепер же всі інакше: пройшло час, і поет усвідомив сутність що відбувається й прийняв його. У циклі віршів “Квіти” Єсенін образно оповідає про події революції. Люди – квіти, що гинуть під сталлю жовтня, але поетові не жаль того, що відбулося, тому що спереду – нове світле життя

Однак не все ладиться у відносинах героя й нової дійсності. Це в Маяковського – “Добре!”, і герой захоплено викликує: “Моя міліція мене береже”. У Єсеніна ж по-іншому:

Я з Москви надовго втік:

З міліцією я ладити не у вправності-

Для своєї країни він залишається “зведеним сином”:

Залишився в минулому я однієї ногою,

Прагнучи наздогнати сталеву рать,

Сковзаю й падаю другою.

У душі поета борються суперечливі почуття: він всіма силами намагається прийняти “Русь радянську”, але, з іншого боку, йому боляче й кривдно від того, що його життя виявилося незатребуваною дійсністю

Однак Єсенін не встає на шлях образи й гніву. Долю своєї країни він заповість молодим, не обтяженим вантажем помилок і гріхів минулого:

Цвітіть, юні!

И здоровішайте тілом!

У вас інше життя, у вас іншої наспів

Він благословляє нове життя, юність, щастя інших: “Кожна праця благослови, удача!”

А що залишається на частку самого поета? “Один піду до невідомих меж”, – пише він про свою долю. Так вийшло, як знати, чи випадковістю було це, або ж гірким передчуттям, що Єсенін дійсно пішов – пішов з життя “у мир інший”. На його трагічну загибель гостро відреагував Маяковський, його поетичний побратим і ідейний суперник.

Причину смерті Єсеніна він бачить у неможливості для нього прийняти нове життя у всій її складності. “Смички” з життям дійсно дуже мало, а звідси – “багато горілки й провина”. Далі Маяковський затверджує, що подібна смерть не вихід, але прояв слабості: у цьому житті вмерти не складно, “зробити життя – значно трудней”. Поет утомився боротися з дійсністю й із собою й пішов.

Хто засудить або ж виправдає його? Хіба що – іншої поет



Поет і нова дійсність у творчості С. Єсеніна