Поема Ахматовой “Реквієм”

Доля Ганни Ахматовій навіть для нашого жорстокого століття трагичнО. В 1921 році розстріляли її чоловіка, поета Миколи Гумилева, нібито за співучасть у контрревалюційній змові. Що з того, що до цього часу вани були в розлученні! Їх як і раніше зв’язував син Лев. Доля батька повторилася в сині.

У тридцяті роки по неправдиваму обвинуваченню він був арештований. “У страшні роки ежовщины я провела сімнадцять місяців у тюремних чергах у Ленінграді”, – згадує Ахматова в передмові до “Реквієму”.

Моторошним ударом, “кам’яним

словам” пролунав смертний вирок, замінений потім таборами. Потім майже двадцять років очікування синО. В 1946 році виходить “знамените” ждановськое постанова, що оббрехало Ахматову й Зощенко, закрило перед ними двері редакцій журналів. На щастя, поетеса змогла витримати всі ці удари, прожити досить довге життя й подарувати людям чудесні вірші.

Цілком можна погодитися з Паустовським, що “Ганна Ахматова – ціла епоха в поезії нашої країни”. Аналізувати такий ськладний добуток, як поема “Реквієм”, важко. І, звичайно, я зможу зробити це тільки поверхова. Ліричний герой – двійник автора-поетО.

Це

спосіб вираження авторських почуттів і думок. Співвідношення між ліричним героєм і поетом приблизно таке, як між вигаданим літературним героєм і реальним прототипом. Ганна Ахматова часто користується епітетами.

Епітет – художнє визначення. Вано виражає відношення автора до предмета шляхом виділення якогось найбільш важливаго для нього ознаки. Наприклад, в Ахматоваї – “криваві чоботи”.

Звичайне – “шкіряні” у сполученні зі словам більш ніж просте визначення “чоботи” – не буде епітетом. Метафора – уживання слів у переносному значенні й перенесення дій і ознак одних предметів на інші, у чомусь подібні. В Ахматоваї: “А надія все співає вдалині”, “Легені летять тижня”. Метафора – це як би сховане порівняння, коли не називається предмет, з яким порівнюють.

Наприклад, “жовтий місяць входить у будинок” – метафорО. А якщо: “жовтий місяць входить”, як гість, те це вже порівняння.

Антитеза – протиставлення, у якому сполучаються різко протилежні поняття й подання. “…И мені не розібрати тепер, хто звір, хто людина”. Всі ці поетичні прийоми й можливасті Ганна Ахматова майстерно використовує для формулювання головної думки. Головна думка поеми “Реквієм” – вираження народного горя, горячи безмежного.

Страждання народу й ліричної героїні зливаються. Співпереживання читача, гнів і туга, які охоплюють його при читанні поеми, досягаються сполученням багатьох художніх засобів. Цікава, що серед них практично немає гіпербол. Видимо, це тому, що горе й страждання настільки великі, що перебільшувати їх немає ні потреби, ні можливасті.

Всі епітети підібрані так, щоб викликати жах і відраза перед насильствам, показати запустіння міста й країни, підкреслити мучення.

У Ганни Ахматоваї – туга “смертельна”, кроки солдатів “важкі”, Русь “безвинна”, арештантські машини – “чорні ма-русі”… Часто вживається епітет “кам’яний” – “кам’яне слова”, “окам’яніле страждання” і т. д. Багато епітетів близькі до народних понять – “гаряча сльоза”, “велика ріка” і т. д. Взагалі ж народні мотиви дуже сильні в поемі, де зв’язок ліричної героїні з народом особлива: И я молюся не про себе однієї, А про усіх, хто там стояв із мною И в Лютий холод, і в липневу спеку Під красною, ослепшею стеною. Звертає увагу останній рядок. Епітети “червана” і “осліпла” стосовно стіни стварюють образ стіни, черваної від крові й осліплої від сліз, пролитих жертвами і їх близькими.

Порівнянь у поемі небагато.

Але всі, так чи інакше, підкреслюють глибину горя, міру страждань. Деякі ставляться до релігійної симваліки, що Ахматова часто використовує. У поемі є образ, близький всім матерям, образ матері Христа, мовчачи переносящей сває велике горе.

Деякі порівняння не изгладятся з пам’яті: Вирок… І відразу сльози заюшать, Від всіх уже віддалена, Немов з болем життя із серця виймуть… І знову настільки улюблені Ахматовій народні мотиви – “И вила баба, як поранений звір”, “Буду я, як стрілецькі женки, під кремлівськими вежами вити”. Треба згадати історію, коли Петро I сотнями стратив заколотних стрільців. Ахматова як би персоніфікує себе в образі російської жінки часу варварства (17 століття), що знову повернулося в багатостраждальну Росію. Найбільше, мені здається, у поемі використано метафор. “Перед цим горем гнуться гори…” Із цієї метафори починається поемО.

Метафора дозваляє домогтися дивної виразності.

“І коротку пісню розлуки паровазні співали гудки”, “зірки смерті стояли над нами”, “безвинна корчилася Русь”. А от ще: “И сваєю сльозою гарячою новарічний лід пропалювати”. І от ще один мотив, дуже симваличный: “Але міцні тюремні затвари, а за ними каторжні нори…”