Песимізм у творчості Лермонтова



У своїй “Історії російської літератури” М. Горький говорить, що песимізм у творчості Лермонтова є “діюче почуття, у цьому песимізмі ясно звучить презирство до сучасності й заперечення її, спрага боротьби й туга, і розпач від свідомості самітності, від свідомості безсилля. Його песимізм весь спрямований на світське суспільство” . Всі ці риси ми знаходимо й у печоринском песимізмі, що також весь спрямований на світське суспільство. Вдумайтеся в уїдливі й дуже влучні характеристики, які дає Печорин представникам аристократичного

світського суспільства, що съехались у Пятигорск на води.

Вдивитеся в їхні обличчя, понаблюдайте за їхнім поводженням, прислухайтеся до їхніх розмов, і ви побачите й зрозумієте, що “водяне суспільство” – це збіговисько пихатих і фальшивих панів, багатих і титулованих ледарів, всі інтереси яких зводяться до погоні за грошима, нагородами й розвагами, пліткам, картковій грі, інтригам, вульгарному флірту Серед записних “московських франтів” у модних “блискучих ад’ютантів”, що фланірують у пятигорском змішаному суспільстві, виділяється фігура Грушницкого. Він – прямий антипод Печорина,

навіть пародія на нього.

Якщо Печорин залучає до себе увага, анітрошки не піклуючись про це, то Грушницкий щосили намагається “робити ефект”. Якщо Печорин по-справжньому глибоко розчарований у житті, то Грушницкий грає в розчарування.

Він належить до людей, пристрасть яких полягає в тому, щоб позувати й декламувати, не розуміючи й не почуваючи істинно прекрасного в житті, такі люди “важливо драпіруються в незвичайні почуття, піднесені страсті й виняткові страждання”. Бєлінський охарактеризував його, як зразок “ідеальних фразерів”, яким можна було побачити “на кожному кроці”. Печорин легко розгадав Грушницкого, і той перейнявся до нього смертельною ненавистю.

Про людей, подібних Грушницкому, Печорин влучно говорить, що “на старість вони робляться або мирними поміщиками, або п’яницями – іноді тим і іншим”. Всіма вчинками Грушницкого рухає дріб’язкове самолюбство. У сполученні зі слабістю характеру самолюбство приводить його до самих поганих вчинків (він стріляє в беззбройного Печорина).

Воно заглушило в Груш-Ницком голос совісті й, як говорить Бєлінський, “змусило його віддати перевагу вірній смерті” замість того, щоб щиросердим визнанням повернути собі честь і зберегти життя До Грушницкому благоволили дружини місцевих начальників – “господарки вод”, а також “сімейства степових поміщиків”, дочки яких приїхали на води ловити наречених. А він, поставивши собі метою “зробитися героєм роману”, намагається завоювати серце московської князівни Мері Княгиня Лиговская пишається розумом і знаннями дочки.

За її словами, Мері “читала Байрона по-англійському й знає алгебру”. Княгиня пишається тим, що її Мері “безневинна, як голуб”, але вона нічим не може допомогти дочки, коли та виявилася перед важким вибором. Княгиня чимало винувата в тім, що Мері була не підготовлена до життєвих випробувань і так жорстоко страждає.

“Князівна, як пташка, билася в мережах, розставлених искусною рукою,- пише Бєлінський. – Вона допустила обдурити себе, але коли побачила себе обманутою, вона, як жінка глибоко відчула свою образу… Сцена її останнього побачення з Печориним збуджує до неї сильна участь і обливає її образ блиском поезії”1. Не менш поетичний образ Бели.

Безоглядна любов до Печорину з’єднується в ній з почуттям власного достоїнства “Якщо він мене не любить, то хто йому заважає відіслати мене додому?

– говорить Бела Максимові Максимичу, обтерши сльози й гордо піднявши голову. – А якщо це буде так тривати, то я сама піду, я не раба його, я князівська дочка!” Пристрасність, сміливість і гордість зливаються в її характері зі зворушливою жіночністю. Історія короткого життя й трагічної загибелі Бели, розказана Максимом Максимичем, надовго залишає в нас почуття суму й глибокого жалю… Із всіх близьких до Печорину липнув, глибше інших розуміє його доктор Вернер – людин розумний і проникливий, глузливий і тонкий співрозмовник. Його друзями були “все истинно чималі люди, що служили на Кавказі”, пише Лермонтов, явно маючи на увазі декабристів, що жили тут вссилке. Образ доктора Вернера намальований Лермонтовим з явною симпатією.

Із ще більшою симпатією малює автор простого армійського офіцера штабс-капітана Максима Максимича. Честнейший і добродушна людина, Максим Максимич огрубів, прослуживши все життя на передовій Кавказькій лінії. Бєлінський високо оцінив його образ, побачивши в Максимі Максимиче тип “старого кавказького служаки, загартованого в небезпеках, працях і битвах, якого особа так само засмагнула й суворо, як манери простуваті й грубі, але в якого чудесна душа, золоте серце. Цей тип чисто росіянин”1.

Відзначивши розумову обмеженість Максима Максимича, критик говорить, що її причина “не в його натурі, а в його розвитку”2. З великим смутком розповідає Максим Максимич про Беле, що він полюбив як рідну дочку.

Гіркою образою переповнилося його серце, коли він, нарешті, знову зустрівся з Печориним, а той з холодністю й байдужністю простягнув йому руку. Вони сухо й назавжди розсталися. “Але ви, ласкавий читачу,- запитує Бєлінський,- вірно, не сухо розсталися із цією старою дитиною, настільки добрим, настільки людяним і настільки недосвідченим у всім, що виходило за тісний кругозір його понять і досвідченості? Не чи правда, ви так свиклись із ним, так полюбили його, що ніколи вже не забудете його, і якщо зустрінете – під грубою зовнішністю, під корою зачерствілості від важкого й убогого життя – гаряче серце, під простий мещанскою мовленням – теплоту душі, те, вірно, скажете: “Це Максим Максимич?..” І дай боже вам поболее зустріти на шляху вашого життя Максимов Максмичей!.. ” Він так полюбився Бєлінському, що тог говорить про старого штабс-капітана, як про людину, з яким “раз познайомившись, століття би не розсталося”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...

Песимізм у творчості Лермонтова