Пам’ятник літературному героєві: Василю Теркину

Автор не змушує свого героя робити якісь видатні подвиги. Хоча, як знати… Одна переправа, так збитий літак, так узятий у полон ворожа мова чого коштують…

Мені подобається життєлюбство Василя Теркина. Щодня він дивиться в очі смерті на фронті, де ніхто “не зачарований від осколка-дурня, від будь-якої дурної кулі”.

Часом він мерзне, часом голодує, не має звісток від рідних. Але Василь ніколи не сумує. Живе й радується життю: Курить, їсть і п’є зі смаком На позиції будь-який Він може переплисти крижану ріку, тягти, надриваючись,

мови.

Але от змушена стоянка, “а мороз – не стати, не сісти”. І Теркин заграв на гармоні: И від тої гармошки старої, Що залишилася сиротою, Якось раптом тепліше стало На дорозі фронтовий Теркин – душу солдатської компанії. Недарма товариші люблять слухати його те жартівливі, а те й серйозні оповідання. От вони лежать у болотах, де перемокшая піхота мріє вже навіть про те, що “хоч би смерть, так на сухому”.

Сипле дощик.

І навіть покурити не можна: розмокнули сірника. Солдати геть усе клянуть, і здається їм, “гірше немає вже лиха”. А Теркин посміхається й починає довге міркування. Говорить

він про те, що поки солдат почуває лікоть товариша, він сильний.

За ним батальйон, полк, дивізія.

А те й фронт. Так що там: вся Росія! От торік, коли німець рвався до Москви й співав “Москва моя”, – тоді й потрібно було журитися. А нині ворог зовсім не той, “цією піснею торішньої – нині німець не співак”.

Василь у важкі мінути завжди знаходив потрібні слова, які могли б утішити його товаришів. Такий вуж у нього талант Однак сама пронизлива, на мій погляд, глава – глава “Смерть і воїн”, у якій герой, поранений, лежить на снігу й замерзає. І чудиться йому, що прийшла смерть Сніг під ним, набрякши кров’ю, Узявся купою крижаний Смерть схилилася до узголів’я: Ну, солдат, підемо із мною.

И чого вуж, здавалося, триматися за це життя, де вся радість тільки в тім, що або змерзнути, або рити окопи, або боятися, що вб’ють тебе… Але не такий Василь, щоб легко здатися Косою: Буду плакати, вити від болю, Гинути в поле без сліду Але тобі по добрій волі Я не здамся ніколи. И воїн перемагає смерть: И подумала вперше Смерть, стежачи з боку: “До чого вони, живі, Меж собою свої – дружні. Тому й з одинаком Злагодити потрібно зуміти.

Знехотя даєш відстрочку”.

И, зітхнувши, відстала Смерть “Книга про бійця” була дуже потрібної на фронті, вона піднімала дух солдатів, вела їх до перемоги. Цілковитого самовладання й властивого йому гумору Теркин не втрачає не тільки в смертельно небезпечних ситуаціях, але й у психологічно не менш, а, може бути й більше напружених сценах спілкування з вищестоящими чинами. “З посмішкою небоязкої” і словами, які їй під стать, звертається він після переправи до полковника й так само спокійно реагує потім на виклик до генерала. На відміну від Моргунка, героя ранньої поеми Твардовского “Країна Муравия”, Теркин ніде не стає веденим – він сам собі й іншим політрук – не в ідеологічному, звичайно, розумінні, а в сугубо людському змісті.

Герой розуміє, що саме на таких, як він, чорноробів війни, тримається фронт, що такі, як він, незамінні, але аж ніяк не бравірує цим – просто зберігає власне достоїнство. Він поважає армійські закони, своїх командирів, про що говорить хоча б глава “Генерал”, але він прямий і сміливий тому, що в роки Великої Вітчизняної війни субординацію відчутно потіснило або, у всякому разі, доповнило фронтове братерство – розуміння, співчуття й довіра, загальний борг, порив і духовне споріднення, що зв’язали воїнів різних рангів і поколінь.

Образом Теркина Твардовский знімає неминуче начебто б в армії протиріччя між незалежністю й підпорядкованістю – це добре відчув і не преминув підкреслити у своїх спогадах про поета прославлений генерал Горбатов. Автор дорожить неофіційним розумінням що відбувається, усвідомлюючи, що старшинство на війні – річ досить відносна. Про цьому прямо говориться в рядках, що не ввійшли, на жаль, в остаточний текст: Але над кожним генералом Хто б не був він такий – Є інший – великий над малим – А над тим ще іншої, що старше, Є щабель – хоча б одна И над самим старшим – маршал И над Маршалом Війна…

У вирішальний для суспільства година ніхто не може поставити себе над Війною, а тим більше над Життямям, що завжди “велику війну”. От чому, між іншим, немає в “Книзі про бійця” ні ім’я того, головного, Маршала, ні славослів’їв у його честь, які залишалися обов’язковими й у літературі 1941-1945 років, яких в інших, менш значних випадках не уникав і сам Твардовский. От чому в центрі добутку – людин самий смертний і самий земний: “У ньому – пафос піхоти, війська, найближчого до землі, до холоду, до вогню й смерті”.

По роду служби й духу своєму Василь Теркин найбільш чуйний до законів війни й життя. Йому всі сподручно, скрізь зручно – особливо в колі бойових товаришів. Він завжди потрібний, всіма любимо.

У кожній справі він мастак, умілець, вона може зіграти на гармоні, полагодити годинники, готовий побудувати будинок, скласти пекти; але зараз герой воює й воює так само до діла, спокійно й упевнено. При тій “загальності змісту”, що вмістив у себе знаменитий образ, його власні якості не одному йому належали. І навпаки: він виражає широкий розвиток особистісного початку, неминуче в умовах такої війни. Василь Теркин – самостійний характер, що виразив повноту національного буття, особистість, що стихійно виникла в співтоваристві людей “Василь Теркин” залишається однієї із самих улюбленому й знаних у народі книг.

І пояснюється це в чималому ступені саме її співзвуччям нашої сучасності. Співзвуччям у самому корінній і головному – у моральній атмосфері книги, у тім загальному відношенні поета до миру й до людини, що явно або приховано живе в кожної неї рядку На сторінках “Книги про бійця” панує дух щирості й волі. Ця внутрішня творча воля художника позначається тут у всім: і в дивної, воістину пушкінської природності вірша, і в мудрій простоті живого, точного слова, і в невимушеності довірчих звертань до друга-читача.

А саме головне, вона знаходить вираження в безкомпромісній правдивості й чесності цієї книги, знаменитою своєю бадьорістю й гумором, але ні в чому не обошедшей, не згладивши ший вага й гіркота війни. Відверто й прямо говорить поет про гіркоту відступів, про тяготи солдатського побуту, про страх смерті, про гору бійця, що поспішає в тільки що звільнене рідне село й довідається, що немає в нього більше ні будинку, ні дружини, ні сина