Осмислення сутності людського буття в повісті О. Кобилянської “Земля”
З сивої давнини людина жила дарунками землі, поклонялася їй навіть, як богині. І земля з кожним разом, з кожним новим поколінням набувала все більшої влади над людиною. Остання зробила висновок, що без землі неможливо жити, без неї людина – ніщо. Але виявилося, що і з нею людина може перетворитися на “ніщо”.
Ольга Кобилянська, пишучи повість “Земля”, намагалася показати, як змінюється світогляд селянина під тиском обставин, які нові думки виникають у нього щодо людського буття. Жив у селі Івоніка Федорчук, жив заради землі, заради
Адже він був колись “бідним зарібником”, який хилився “перед людьми й богом”. Отримавши землю – купивши її після кількох років тяжкої праці, – Івоніка став поважною людиною. Аякже, він має землю!
Земля для Івоніки становить зміст його життя. Він знову і знову повертається до неї, хоче все більше й більше працювати, тому що любить її, тому що вона ніби стала для нього живою істотою: “Івоніка любив її. Він знав її в кожній порі
Можливо, він сам розумів, що дуже вже поклоняється землі, що вона не така вже і лагідна, якою він її собі уявляє. І справді, ця володарка чекала чогось – того найстрашнішого, найс-иятішого, що тільки може дати людина. Земля чекала жертви – людського життя. Але смутний неспокій жив поки що десь у глибині душі Івоніки. Федорчук мріяв про те, щоб “онуки… й діти онуків… не відривалися” від цієї годувальниці.
Як страшно він помилявся! Як жахливо пін за це розрахувався! Над труною Михайла у великому горі, у великому розпачі говорить Івоніка тяжкі, але справедливі слова: “Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу і забрала тебе…
Наймитом був ти, наймитом!” Вона – це земля. Виявилася вона не ласкавою матір’ю, а гнівною, ненажерливою володаркою. Зрозумів це Івоніка Федорчук, але, на жаль, дуже пізно, коли вже не стало Михайла.
Тепер ця людина не має мети у житті: раніше він жив, щоб працювати на землі, щоб пестити її. А зараз він не знає, що робити.
Старший син Івоніки Михайло зрозумів, перебуваючи в армії, що можна прожити і без землі. Зовсім не треба мати клаптик, якому потрібно вклонятися, адже “в місті живуть люди й без землі”. Цікіпю, що до армії Михайло не уявляв собі ЖИТТЯ без неї, бо любив її, поважав її, як і батько.
Але йому вдалося раніше за нього переосмислити своє буття, зректися влади землі. Хоч, здається, вона не хотіла від нього відректися і забрала до себе. Зовсім інша психологія у молодшого сина Івоніки – Сави. Йому байдуже до землі, вона йому непотрібна, бо найважливіше для нього – полювання та кохання до Рахіри.
Саме ця дівчина, яка мріє про землю, намовляє Саву позбутися брата. І брат вбиває брата за клаптик землі, за право володарювати на ній. Чи зрозумів він потім, що накоїв, що не повинна людина вбивати іншу, тим більше брат брата?
Зламалася і Марійка Федорчук. Усе своє життя вона, як і Івоніка, важко працювала, берегла кожну копійку, щоб згодом купити землю. Коли ж Марійка її отримала, то не могла припустити, щоб якась наймичка володарювала її землею. Тому не приймає ця жінка ні Анну, ні Рахіру, вважаючи, що вони посягають на її “скарб”.
Лише з часом Марійка прозріває і розуміє, як вона була не права. Але нічого неможливо повернути.
Селяни, що жили та “дихали” землею, врешті-решт зрозуміли, що людина існує, щоб володарювати на ній, а не навпаки. У родину Федорчуків приходить прозріння, але на той час з ними вже не було старшого сина – його взяла до себе земля, взяла, як довгоочікувану жертву. Хочеться вірити, що не тільки ця сім’я, а й усі селяни переосмислили своє життя, зрозуміли, що все ж таки головне – людські взаємини, любов та душевне тепло.
А земля хай залишається просто землею!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...