Образ Івана Палійчука (за повістю М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”)

Повість М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” – один з найліричніших, навіть фантастичних творів. Автор ніби пропонує читачам опинитися у чарівному царстві природи, відчути “сум горних смерекових лісів”, вловити дихання гір, пізнати разом з героями таїнство кохання, таїнство людської душі. І образ Івана Палійчука допомагає розібратися в заплутаному лабіринті людських взаємин.

“Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родини Палійчуків”. Виплеканий дивовижною і таємничою природою Гуцульщини, ріс він розумним

і допитливим хлопцем. Але був не такий, як усі діти: “Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить”.

Щось незрозуміле для оточуючих ховалося в його очах, таке, що і мати відвертала від нього очі. Іноді їй здавалося, що це не її дитина, а “бісеня”.

А ховалися в його, ще дитячих, очах паростки того могутнього кохання, що, як зірка, буде освітлювати життєвий шлях, що буде більше, ніж життя, більше, ніж смерть.

З самого дитинства починає пізнавати Іван оточуючий світ, пірнаючи у казкові нетрі

міфів, у дивовижний всесвіт природи: “Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна”. І ніби відклик на оточуючі дива – пісня, яку він вигравав на сопілці. Але жили в ньому інші мелодії, які ще не вдавалися, хоч і хвилювали кров. Іван – справжня дитина природи, її невід’ємна частина. Тому й не дивно, що навіть пісню, яка вже давно бриніла у серці, але не могла вийти назовні, підслухав він у щезника. Кажуть люди: “Не було щастя, так нещастя допомогло”.

Велике горе сталося в Івана: забито батька у боротьбі, у давній ворожнечі двох родів – Па-лійчуків та Гутенюків. Але ця бійка подарувала майбутньому “Ромео” зустріч з першим і єдиним коханням – з Марічкою Гутенюк.

Разом пасуть вони вівці, разом співають, разом слухають шелест задумливого лісу, відчуваючи усіма струнами душі чарівність оточуючого світу. І отут виявляється усе багатство душі Івана Палійчука – й у взаєминах з Марічкою, й у відчутті природи, і в грі на флоярі: “Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якою ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки”.

І в полонині, де він пас вівці, вартував вогонь, ми бачимо нерозривну єдність Івана і природи. А ще там, у полонині, розквітло кохання до Марічки, набуло іншого змісту. Зрозумів Іван, що більше без своєї коханої він не може жити.

Але не довелося йому побачити Марічку живою – забрала її річка. Тільки не змогла забрати з собою кохання Івана. Неймовірно тяжко переніс він смерть Марічки, намагаючись якнайдалі піти від людей. Усі вважали, що “великий жаль” вбив Івана.

Ні, заховавши почуття, на сьомий рік він з’явився і навіть одружився з Палатою. Виявилося, що Іван – хазяйновита людина, яка дуже любить свою мар-жину. Але не склалося життя з Палагною, бо ще живе в серці кохання до Марічки.

Розуміючи, що Палагна зі своїм коханцем хочуть його вбити, йде він до лісу, де зустрічає Марічку-нявку. Веде вона його за собою, веде, щоб заподіяти йому смерть, але кохання не дозволяє це побачити. Він навіть рятує нявку від чугайстра, загравши мелодію, що почув від щезника. І загибель Івана неминуча, бо його кохання не може вміститися в течії одного життя, воно більше, ніж життя.

Образ Івана Палійчука – це образ людини, для якої кохання найголовніше в житті, яка утверджує любов як джерело духовності. Незважаючи ні на що, Іван в душі до кінця залишився вірним своєму коханню і навіть загинув з думкою про Марічку. Цей Ромео – син природи, навічно зачарований її дивами, її фантастичними образами.

У цьому персонажі органічно поєдналися кохання до жінки й кохання (справді, кохання – не любов) до природи.

Мабуть, неможливо краще написати про таїну кохання, про таємничість світу природи, ніж це зробив М. Коцюбинський у повісті “Тіні забутих предків”. Іван Палійчук, як новий Ромео, назавжди залишиться в нашій літературі як символ кохання, як вічний ідеал кохання, захоплюючи читачів своїм незламним духом і величчю душі. А “загадкова усмішка смерті” на устах мертвого Івана – ніби символ його безсмертя.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...

Образ Івана Палійчука (за повістю М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”)