Невмирущість духовної краси в драмі Лесі Українки “Лісова пісня”

Хто не знає української поетеси Лесі Українки? Ії творчість – це уславлення людини, її духовної краси, її гармонії. І як наслідок роздумів Лесі – поява її Мавки, в якій поєднується і краса кохання, і краса природи, і краса найвищої гармонії природи й людини. Мавка – дочка природи, й живе вона поряд зі своїми “рідними” – Лісовиком, Водяником, Русалкою, Потерчатами, Перелесником. Біль, завданий комусь із її сестер чи братів, – навіть березі – віддається болем у її серці. Мавка просить Лукаша, який хоче наточити з берези соку:

Не

точи! Це кров її. Не пий же крові з сестроньки моєї!

У Мавці ніби переплелися і людські, і надприродні якості: вона відчуває в собі живлющу силу від шелесту дерев, від дихання вітрів, і одночасно її почуття – це почуття людини. Навіть очі Мавки поєднують у собі все розмаїття природи:

…тепер зелені… а були, як небо сині… О! Тепер вже сиві, як тая хмара… ні, здається, чорні, чи, може, карі…

Вона і спить у вербі, а її мова – це ніби дзюрчання струмка. Мавка припала до душі Лукашеві, тому що обидва мають в серцях цвіт, що “скарби творить”. Це допомагає їм порозумітися, адже Мавка – все

ж таки – лісова дівчина, а Лукаш – людський хлопець.

Але грає він на сопілці так. що навіть для цієї лісової дівчини, для якої весь світ здається гармонійно збудованим, його гра видається чарівною. В душі Лукаша поки що існує гармонія, він ще живе під впливом казок та приказок дядька Лева, який є “приятелем” для усіх лісових мешканців.

Скільки У дядька Лева добра в душі, він радіє усьому живому! Люблять його лісові мешканці за те, що “заклявся на життя, що дуба він повік не дасть рубати”. Тоді і Лісовик заклявся, “що дядько Лев і вся його рідня повік безпечні будуть в сьому ЛІСІ”. І Мавка розуміє, що дядько Лев ніколи нікому не зробить зла, тому що має щире, чуйне серце, тому що не може себе уявити окремо від природи. Він усвідомлює:

Що лісове, то не погане… усякі скарби з лісу йдуть.

Тягнуться до нього ті, хто вважає так, як і він. тягнуться люди з такими ж щирими серцями, які вірять у єдність людини і природи, в гармонію людини і природи. А сам дядько Лев навіть умирати хоче в лісі, щоб не розірвати те магічне коло:

Як буду вмирати, то прийду, як звір до лісу… отут під дубом хай і поховають…

У кінці свого недовгого життя і Лукаш розуміє те. чого завжди учив його дядько: людина і природа повинні жити у злагоді. Але для цього знадобилось Лукашу побувати в шкурі вовка.

Зате мати та жінка його не хочуть бачити краси природи, не хочуть чути її “голосів”. “Та я б і цілий ліс продати рада”, – каже мати Лукаша; за це й були вони покарані силами природи.

Лише Мавка поєднує в собі і людське, і лісове. Саме такою, на думку Лесі Українки, і повинна бути людина – адже і Мавка тепер має душу. Ця гармонія, ця краса буде жити вічно.

Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, вкупі з водою там зростять вербицю, – стане початком тоді мій кінець. Так, образ Мавки житиме завжди, як завжди житимуть, не заважаючи одне одному, а, навпаки, допомагаючи, людина і природа, у вічній гармонії, у вічній любові. І тоді кожна людина, приходячи до лісу, зможе почути голос, який обізветься “шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки”. Це буде голос Мавки – вічно живої дівчини-вербиці, яка буде завжди співати: “Грай же, коханий, благаю!”