Народний глас у творчості Н. С. Лєскова



Глибоко віруючи в духовну силу народу, Лєсков проте був далекий від його ідеалізації й від створення кумирів. Письменник свою позицію пояснював тим, що він “вивчав народ не але розмовам з петербурзькими візниками”, а “виріс у народі” і що йому “не пристало не піднімати народ на ходулі, не класти його собі під ноги”. Підтвердженням письменницької об’єктивності може служити “Розповідь про тульського косого Лівшу й сталеву блоху”, оцінений у свій час критикою як “набір блазнівських виражень у стилі потворного юродства”.

На відміну від інших сказових творів Лєскова оповідач із народного середовища не має конкретних рис. Цей анонім і виступає від імені невизначеної безлічі як його своєрідний рупор. У народі завжди існують різноманітні толки, передані з вуст у вуста й обростаючі в процесі такої передачі всілякими домислами, припущеннями, новими подробицями Легенда діється народом, і такий вільно створеної, що втілює “народний глас” вона й з’являється в “Лівші”. При всій зовнішній простодушності оповідання оповідання Лєскова має “подвійне

дно”.

Втілюючи народні подання про російських самодержців, воєначальників, про людей інших націй, про себе самих, простодушний оповідач знати нічого не знає, що думає про той же самому його автор, що створив. Але лесковская “тайнопис” дозволяє чітко почути й авторський голос.

І голос цей говорить, що володарі отчуж-дени від народу, зневажають своїм боргом перед ним, що правителі ці звикли до влади, що не треба виправдувати наявністю власних достоїнств, що не верховна влада стурбована честю й долею на-. ции, а прості тульські мужики. Вони-Те бережуть честь і славу Росії й становлять її надію. Однак автор не приховує, що тульські майстри, що зуміли підкувати англійську блоху, по суті, зіпсували механічну іграшку, тому що “у науках не зашлетеся”, що вони, “позбавлений можливості робити історію, творили анекдоти”. “Істинно російська людина” те осоромлює іноземців, то виявляється залежно від їх “системи”.

Знаходячи загальнолюдське в житті різних народів і прагнучи осягти сьогодення й майбутнє Росії у зв’язку з ходом історичних процесів у Європі, Лєсков разом з тим чітко усвідомить своєрідність своєї країни. При цьому він не впадає в крайності західництва й слов’янофільства, а втримується на позиції об’єктивного художницького дослідження.

Як вдається “наскрізь росіянинові” письменникові й людині, що жагуче любив Росію й свій народ, знайти міру такої об’єктивності? Відповідь у самій творчості Лєскова Тульський Лівша, незважаючи на всі обіцянки англійців, залишається вірний своєї невдячної, але милої серцю батьківщині. Інший же лесковскип герой – Іван Никитич Сипачев не виправдав сподівань своєї рідні й зненацька для всіх (і в першу чергу для себе) умер “німцем”. Історія “понімечення” “істинно російської людини” виглядає спочатку комічно. Однак у міру розгортання оповідання автор прилучає читача до дуже серйозних міркувань про войовниче пруссацтво, про його постійне прагнення до германізації сусідніх народів.

Злободенна в часи Лєскова проблема ця з небувалою гостротою встане перед людьми XX століття Оповідання й повести, написані в пору художницької зрілості Н. С.

Лєскова, дають досить повне подання про всю його творчість. Різні й про різний, вони об’єднані “думою про долю Росії”. Росія є тут багатоликої, у складному переплетенні протиріч, “убогої й рясної”, “могутньої й неспроможної” одночасно.

У всіх проявах національного життя, її дріб’язках і анекдотах Лєсков шукає “серцевину цілого”.

І знаходить її найчастіше в диваках і бедоносцах, як би перегукуючись із Достоєвським, що писав в “Братах Карамазових”, що дивак “не завжди частковість і відокремлення, а, навпроти, буває так, що він-те, мабуть, і носить у собі інший раз серцевину цілого, а інші люди його епохи – усе яким-небудь напливним вітром, на час чомусь від нього відірвалися”. Герой оповідання “Несмертельний Голован” – один з таких диваків.

“Несмертелиюсть” простому смертному приписана народною поголоскою. Однак всупереч легенді вже в першої головкомі оповідання описана смерть Голована у всій її невідворотності й реальності: він “загинув під час так званого в м. Орлі “великої пожежі”, потонувши в киплячої ямине…

” Протиставляючи легенді об’єктивні факти, зриваючи містичні покриви з міфу про “несмертельність” героя, оповідач пропонує читачеві задуматися над загадкою, що має загальнолюдське значення. Чому простий смертний іноді стає легендарним героєм, у силу яких причин “частина його більша, від тліну втікши”, продовжує “жити у вдячній пам’яті”? Державинская цитата в тексті від оповідача викликає додаткові асоціації з Горацием і пушкінським “Пам’ятником”, і тим самим оповіданню про простий мужика відразу ж надається масштабність і философичность.

Перший натяк на розгадку таємниці, постійно “густевшей” навколо Голована, незважаючи на граничну чистоту й відкритість його життя, містить невелике уточнення: в “киплячу ямину” Голован потрапив, “рятуючи чиєсь життя або чиєсь добро”. Кожна нова головкому оповідання вносить свою частку в розшифровку художнього змісту поняття “несмертельний”. І в підсумку виявляється, що не відвідує церкву, “сумнительний у вірі” Голован є щирим християнином і дійсно належить “храму творця-вседержителя”, перебуваючи в спорідненні з усім миром. Ладу своє життя за законами власної совісті, цей простий росіянин мужик досягає граничних моральних висот, і саме йому дано пізнати “доконану любов”.

“Таємниця” Голована у всіх перед очами, але її розгадка не стає надбанням поголоски. Поголоска приписує йому єдиний “гріх” – зв’язок із чужою дружиною. Насправді ж Голован і Павлагея, багато років живучи під одним дахом і нескінченно люблячи один одного, так і не змогли з’єднатися.

Вони так і не дозволили собі переступити через іншу людину, нехай самого “пустотного й шкідливого” – спившегося й занепалого чоловіка Павли, якого всі інші вважали зниклим Легенда, що твориться народом, проте виявилася причетна істині. У загальному тяжінні до чуда проявляється потреба самого життя у високому, потреба, що задовольняється тільки безкорисливим і від серця служінням, що йде, добру.

Чудо в лесковском світі завжди йде об руку з життєвою практикою, тому що умовою виникнення чудесного є в письменника людське діяння, чинене “не по службі, а по душі”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Народний глас у творчості Н. С. Лєскова