Між собакою й вовком, у скороченні
Всі добутки в скороченні цього автора Школа для дурнів Між собакою й вовком У Літо від винаходу шпильки п’ятсот сорок перше, коли місяць ясний, а за числами не встежиш, Ілля Петрикеич Дзинзирела пише слідчому по особливих справах Сидору Хомичу Літніх про своє життя. Він скаржиться на мелкоплесовских єгерів, які украли в нього милиці й залишили без опор Ілля Петрикеич працює точильником в артілі інвалідів ім’я Д. Заточника. Живе він, як і інші артільники, у Завовче – у місцевості за Вовчої-Рікою. Інша назва ріки – Итиль, і, виходить, місцевість
Живе Ілля з бобилкой, до якої прибився по своєму калечеству: у нього немає ноги. Але любить він зовсім іншу жінку – Орину Неклину. Любов до Орине не принесла йому щастя. Працюючи на залізничній станції, Орина гуляла з усім “ремонтним хамьем”.
Вона й давно була такою – ще коли молоденьким дівчиськом в Анапі милувалася з усіма маріупольськими матросами. І всі, кому належала ця жінка, не можуть неї забути так само, як Ілля Петрикеич.
Де тепер Орина, він не знає: чи те загинула під колісьми поїзда, чи те виїхала разом
Після роботи жителі Завовча – точильники, утильники, рибалки, єгері – заходять в “тошниловку”, прозвану якимось приїжджим “кубаре”, щоб випити “сиволдая”. Вони пам’ятають просту життєву істину: “З товариші не гуляти – навіщо тоді лямку тягти?
” Історію Завовча пише не тільки Іван Петрикеич, але й Запійний Мисливець. Як і Дзинзирела, він любить годину меж вовка й собаки – сутінки, коли “пещення перемішане з тугою”. Але на відміну від Дзинзирели, що виражається хитромудро, Мисливець пише свої “Ловчие повести” у класично простих віршах. Він описує долі мешканців Завовча У його літописі – історія “калики з калик”, слепоглухонемого утильника Миколи Угодникова.
Дружина Миколи поладила з волкобоем і зжила Угодникова знадвору.
Ні в притулках, ні в богадільні Миколи не прийняли, пригріла його тільки артіль по зборі утилю. Один раз артіль направилася до кравця на постій. утильники взяли вина й “насмокталися в шматки”. Прокинувшись ранком, вони побачили Николая, що летить, Угодникова. Над головою його, як два крила, були підняті милиці.
Більше його ніхто не бачив Інший герой літопису Запійного Мисливця – татарин Аладдин Батрутдинов.
Аладдин якось їхав на ковзанах у кіно через замерзлу ріку й провалився у вимоїну. Виплив він тільки через рік – “у кишенях чекушка й доміно, і витрачуваний рибами рот”. Дід Петро й дід Павло, що виловили Аладдина, розпили чекушку, зіграли в доміно й викликали кого випливало Багато хто з тих, кого описує Запійний Мисливець, лежать на Бидогощенском цвинтарі. Там лежить Петро на прізвисько Багор, якого всі кликали Федором, а сам він кликав себе Єгором.
На парі він повісився на краденої слеге. Лежить на цвинтар горбатий перевізник Павло.
Він думав, що могила позбавить його від горба, і тому утопився. А Гурій-Мисливець пропив берданку й умер від горя Запійний Мисливець любить своїх земляків і своє Завовче. Дивлячись у віконце свого будинку, він бачить ту ж картину, що бачив Питер Брейгель, і викликує: “От вона, моя вітчизна, Дарма їй убогість, И прекрасна нашого життя Горезвісна марність!” У пору між собакою й вовком важко розрізнити образи людей і людських доль.
Здається, що Ілля Петрикеич іде в небуття, але оповідання його триває.
Втім, може бути, він і не вмирає. Адже й ім’я його міняється: те він Дзинзирела, те Зинзирелла… Так він і сам не знає, де, зачерпнувши “сивухи страстей людських”, підхопив таке циганське ім’я!
Так само, як по-різному пояснює обставини, при яких став калікою “Або таємні тобі слова мої?
” – запитує Ілля Петрикеич в останніх рядках своєї “Заитильщини”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...