Міркування з поглядів Євгена Сверстюка на творчість Шевченка

Усе життя українського генія Тараса Шевченка – від його дитинства і юності до останнього подиху – увібрав у себе “Кобзар”, цей класичних розмірів томик, збірка поезій, що стала наріжним каменем в історії українства. Тут думки – ним вистраждані, кривди – ним пережиті.

Спрямованість у майбутнє – це, власне, один із провідних мотивів його творчості. Знайомлячись із його спадщиною, бачимо не тільки поета-громадянина, а й відкриваємо для себе художника, який фарбами-словами малює нам звитяжців історії України. Шевченкові герої

співають, живуть, борються і викликають у нас захоплення, любов і повагу. Як і в Євгена Сверстюка, з чиїми думками важко, ба навіть не можна не погодитися.

У них і вдячне захоплення, і безпристрасна правда; вони сповнені максимальної об’єктивності і глибокого наукового аналізу. Болить інше: з’ява у нашому житті на межі тисячоліть сумнозвісного пасквіля Олеся Бузини, цинічного та ще й “по-московськи” писаного. Уже на перших сторінках російський літературний бомонд виганяє Шевченка зі свого зібрання.

За “низьке” плебейське походження. А далі… далі на ста двадцяти сторінках автор намагається

вигнати з літератури. Біда тільки в одному – важко збагнути, з якої: української чи російської. Ніяк не хоче визнати першої.

А жаль…

Не читав, сердешний, Шевченка, не збагнув його слів: “…на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди”.

…Ще. Боліла поетові Україна. “Та неоднаково мені, як Україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять…”. Загально окреслений у цих словах образ лукавих злих людей, що загрожують Україні, безперечно, включає не тільки зайшлих чужинців, що претендують на роль господарів в українській землі, а й перевертнів – тих “своїх”, котрі, за образним висловом Ліни Костенко, “чужіші чужих”. Поет знав, що володіє незвичайним даром слова і був свідомий того, що його мова, народжена рідною землею, вбирає весь її обшир і у просторових, і в часових вимірах.

Шевченко – правдивий володар цієї землі, бо органічно пов’язаний із нею, з ментальним і емоційним досвідом рідного народу. “І над панами я пан”, – завершує поет дискусію з опонентами.

А як же Бузина зі своїм “писанням” та “іже з ним”? Просто ще один звичайний перевертень, що у перекладі тією ж московською означає – “вурдалак”…